Ответы
Було це в селі, так розказують люди,
В той час, коли сонце нестерпно пекло,
Гарячі жнива починалися всюди,
І вийшли на поле жінки за село.
Одна з них помітила враз над хатами
Димок підозрілий далеко в селі.
“Горить…”,- простогнала вона зі сльозами,
І серце від жаху стиснулось її.
Неначе щось чула стривожена мати,
На серці безмірно їй тяжко було:
“Чи то не моя загорілася хата?”
Промовила раптом ледь чутно вона.
Покинула серп, і помчала, як вітер,
На серці бентежно і тяжко було.
Нічого в той час не хотіла на світі,
А тільки скоріше, скоріше в село.
Її босі ноги стерня пробивала,
І піт заливав її очі сумні.
Летіла, як пташка, і небо благала,
І терпло від розпачу тіло її.
Так… Хата горіла, її бідна хата,
Вогонь не могли погасити ніяк,
І вбігла в вогонь не вагаючись мати,
Із криком розпуки, із жахом в очах.
Здавалось, вона відійшла уже в вічність,
Здавалось, що жертвою стала вогню,-
Та вийшла вона, пригортаючи міцно
До себе заплакану доньку свою.
Вогонь обпалив материнськії руки,
Та дочка живою була на руках,
І сльози від щастя, чи ще від розпуки,
Стояли в глибоких жіночих очах.
Пробігли роки, мати вже постаріла,
І якось промовила дочка її:
“Соромлюсь людей, що такі обгорілі
І чорні, до того ще, руки твої”.
Заплакавши гірко, їй мати сказала:
“Для тебе зробила усе, що могла.
Ці руки… Я ними тебе врятувала,
А ти їх не ціниш, дитино моя”.