Политическое положение, экономическое положение и внешняя политика в Италии в конце 19 в начала 20 века
Ответы
У 80-ті рр. XIX ст. головним напрямком колоніальної експансії стала Північно-Східна Африка. У 1885 р. італійська армія захопила місто Массауа на узбережжі Червоного моря, що стало основою для завоювання першої колонії — Еритреї. У 1888 р. Італія оголосила свій протекторат над Сомалі, але отримала тільки частину країни (рештою заволоділи Англія та Франція).
Подальші колоніальні прагнення Італії були спрямовані до Ефіопії. Проте ці плани не здійснилися. Під час війни 1895—1896 рр. поблизу міста Адуа 17-тисячна італійська армія була розгромлена 100-тисячною абіссинською (ефіопською). Цю поразку сприйняли як національну ганьбу: командувача військ засудили, прем’єр-міністр пішов у відставку. Від планів створення колоніальної імперії тимчасово довелося відмовитися.
У європейських справах зовнішньополітичний курс визначався укладеним у 1888 р. союзницьким договором із Німеччиною та Австро-Угорщиною, спрямованим насамперед проти Франції. Антифранцузький характер зовнішньої політики був зумовлений тим, що Франція ще за часів Наполеона III відібрала в Італії Савойю та Ніццу, чинила перешкоди проникненню Італії в Африку (окупувала Туніс і частину Сомалі), на Балкани та Близький Схід. Лише у війні 1911 р. Італії вдалося відібрати в Османської імперії Лівію та острови Додеканес в Егейському морі.
ВИСНОВКИ
• Правлячі кола Італії після об'єднання прагнули зробити країну великою державою. Проте промислові й фінансові можливості країни не відповідали цій меті. Мобілізація ресурсів відбувалася за рахунок зубожіння населення.
• Бідність призвела до масової трудової еміграції італійців за кордон у другій половині XIX ст.
• Трудова еміграція не зняла соціальної напруженості в суспільстві. Зрештою це призвело до соціального вибуху.
Щоб приборкати революційні настрої, правлячі кола вдалися до ліберальних реформ. Проте «ера Джолітті» лише відсунула в часі соціальні катастрофи.
• Із кінця XIX ст. Італія приєдналася до колоніальних завоювань європейців. Проте значних успіхів на цьому шляху досягти не вдалося. До Першої світової війни Італія володіла Еритреєю, Італійським Сомалі та Лівією.
Внешнюю политику Италии можно разделить условно на 3 этапа:
1. Деятельность правительства Криспи до 1896 г.
2. Деятельность правительства Рудини до 1901 г.
3. Деятельность правительства Джолитти до 1914 г.
1). В конце 19 века (1887) правительство Италии возглавил Франческо Криспи, который проводил реакционную и шовинистическую политику и выражал интересы консервативных кругов буржуа. Он пошёл по пути укрепления личной власти, являясь главой правительства и министерства МИД и МВД.
Деятельность Криспи во внешней политике:
- попытался найти выход из трудностей в экономике, т.к. в стране был сильный протекционизм. Это привело к разрыву торговых отношений с Фр. и таможенной войне, которая нанесла ущерб Италии
- политика колониальных захватов
- хотел создать в Африке колониальную империю и переселить безземельных крестьян с Юга
- увеличил финансирование армии и перебросил войска в Африку для захвата территорий.
Итог внешней политики: привёл к дефициту госбюджета, а следствие – рост налогов.
- 1888 – установлен протекторат над Сомали
- 1889 – договор неравноправный с Эфиопией
- 1891 – основана колония Эритрея. Заключено соглашение с Англией о разделе сфер влияния в Судане, Эфиопии, Сомали
- февраль 1896 – сражения Италии с эфиопскими войсками. Италия проиграла сражение и, как итог, подписан мирный договор с Эфиопией, признание независимости Эфиопии и выплата ей контрибуции. Криспи уходит в отставку.
Подробнее - на Znanija.com - https://znanija.com/task/24708354#readmore