Ответы
Ответ:
« Але найбiльше змiнилися люди. Зверха глянувши, то немовби змоглася мiж ними “культура”, але на дiлi виходить, що змоглося тiльки їх число. Сiл i присiлкiв бiльше, хат по селах бiльше, але зате по хатах убожество бiльше i нужда бiльша. Народ нужденний, прибитий, понурий, супроти чужих несмiлий i недотепний. Кождий дбає тiльки про себе, не розумiючи того, що таким робом роздроблюються їх сили, ослаблюється громада. Не так тут колись було! Хоч менше народу, та зате що за народ! що за життя кипiло в тих горах, серед тих непрохiдних борiв у стiп могутнього Зелеменя! Лиха доля довгi вiки знущалася над тим народом. Тяжкi удари пiдкопали його добробит, нужда зломала його свобiдну, здорову вдачу, i нинi тiльки неяснi, давнi спомини нагадують правнукам щасливiше життя предкiв. I коли часом стара бабуся, сидячи в запiчку та прядучи грубу вовну, почне розповiдати дрiбним унукам про давню давнину, про напади монголiв-песиголовцiв i про тухольського ватажка Беркута,- дiти слухають тривожно, в їх сивих оченятах блискотять сльози. А коли скiнчиться дивовижна повiсть, то малi й старi, зiтхаючи, шепчуть: “Ах, яка ж то красна байка!” »