Ответы
Ответ:
Історія України – це історія кривавих битв, які наш народ постійно змушений був вести за свою незалежність. З давніх давен нашим предкам доводилося відстоювати власне право на життя у протиборстві з тими, хто намагався це право відняти. Тому не випадково темою переважної більшості творів давньої української літератури є тема збройної боротьби нашого народу проти завойовників, які посягали на його свободу і суверенітет.
Наша література – явище унікальне і неповторне, вона завжди відлунювала життя, була наповнена реальним змістом, утверджувала високий морально-естетичний ідеал і була підкорена такій же високій патріотичній ідеї. З перших років свого існування українська література вирішувала важливі проблеми соціального і державного будівництва, використовувалась як своєрідний щит, об який постійно розбивались ворожі ідеології і доктрини. Міцність та надійність цього щита перевірялась протягом століть. Більше того, наша художня творчість, особливо у часи середньовіччя, не тільки повністю задовольняла прагматичні потреби в політичній і духовній сферах життя суспільства, а й сама ефективно впливала на нього, пробуджуючи національну свідомість, виховуючи естетично. Що ж стосується гармонічного поєднання ідеологічних функцій і рівня художньої майстерності, то воно залишається неперевершеним зразком, ідеалом, про який навіть досі ми можемо лише мріяти.
Сьогодні важко визначити, коли з’явилися наші перші літературні твори. Вони поховані у часі. До нас дійшли лише ті витвори таланту наших предків, які датовані початком ХІ століття. Якщо навіть погодитись з тим, що до цього моменту літературне життя у державі тільки зароджувалося, то, усе одно, потрібно зазначити: десятки, а, можливо, і сотні років мовчання для давньої української літератури стали роками активного і свідомого накопичення художнього досвіду, вивчення і освоєння усної народної поетичної творчості, а також літературних традицій інших народів – далеких і близьких, – щоб згодом вибухнути творами вражаючої ідейно-художньої довершеності. Є глибоке переконання, що не тільки прогресивні політико-економічні зрушення, не тільки військова міць, а й рівень художньої культури і, зокрема, літератури вивів нашу державу “з варварства” і допоміг увійти у сім’ю освітчених народів Європи. Увійти не на правах нерідної дитини, а на правах її поважного і шановного члена.
Разом із державою наша література переживала соціальні і політичні катаклізми, часи розквіту, занепаду і чергового відродження. Не випадково періоди розвитку літератури співпадають з найважливішими періодами в розвитку держави.
У 1037 році престол у Києві завоював Ярослав Мудрий. Він одним із перших серед київських князів зрозумів величезне значення книжної мудрості як для кожної окремої особи, так і для країни в цілому. Не випадково у давньому літописі “Повість временних літ” Ярославу присвячені саме такі рядки: “І стала при ньому віра християнська плодитися і поширюватися, і ченці-чорноризьці помножуватися, монастирі й храми будуватися і возвеличуватися. Любив Ярослав книги, читав їх часто і вдень, і вночі. І зібрав скорописців багато, і перекладали вони з грецького на слов’янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повчаються віруючі люди і тішаться плодами глибокої мудрості. Начебто один хтось зорав землю, а другий посіяв, а інші жнуть і споживають багату поживу, – так і тут: батько всього цього Володимир, він землю зорав і розпушив її, тобто просвітив християнством. А син же його Ярослав засіяв книжними словами, а ми тепер пожинаємо, приємлемо серцем книжну науку.
Велика-бо користь від навчання книжного. Книги – мов ріки, які напоюють собою увесь світ; це джерело мудрості, у книгах – бездонна глибина; ми ними втішаємось в печалі, вони – узда для тіла і душі… І якщо старанно пошукати в книгах мудрості, то знайдеш велику втіху і користь для своєї душі. Бо той, хто часто читає книги, той веде бесіду з Богом і наймудрішими мужами.
Ярослав же, як ми вже сказали, любив книги, багато їх написав і поклав їх у церкві святої Софії, яку сам збудував…”. (Переклад Віктора Близнеця)