Ответы
Ответ:
Объяснение:Шановний Тарасе Григоровичу, славний наш Кобзарю!
За вікном – ХХl століття. Але лист цей не в минуле, він – у сучасне. Колись Ти, Тарасе, звертався до « мертвих, і живих, і ненароджених земляків своїх», а тепер я до Тебе, бо щиро вірю в Твою невмирущість. Ти – наш сучасник, Ти з нами був і є зараз, хоча у Вічність відійшла душа Твоя. Вона, зболіла стражданнями свого знедоленого народу, не байдужа до нашого сьогодення, бо мав Ти «в серці те, що не вмирає». Я пишу цього листа, щоб поділитися з Тобою, мій улюблений поете, думками про нашу з Тобою Україну, її долю, її минуле, її сучасне й майбутнє. Пишу саме Тобі, бо ми з тобою – українці, нам болять одні болі, ми прагнемо однієї мети, ми сумуємо й радіємо разом, наш Тарасе! Звертаюся до Тебе, бо для мене Ти – не застиглий у віках пам`ятник чи портрет на стіні. Ти – наша совість і наша пам`ять. Це Ти денно й нощно молився за свій народ .Ти добре розумів, що народ, який не знає свого минулого, не матиме й майбутнього. І Ти не помилився… Пройшли роки… Багато води сплинуло. Змінилося життя українців. Наша з Тобою країна, Тарасе, стала вільною, суверенною, незалежною державою, про що Ти так палко мріяв колись. Ми вивчаємо в школі історію світову й історію України. Гортаємо сторінку за сторінкою її трагічної й водночас героїчної долі. Захоплюємося нашими героями, дивуємося, співчуваємо. Наша історія – це історія народу-трудівника, народу-воїна, що віками бився за свою свободу, свято боронячи неньку Україну. Поглянь, Тарасе, Скільки ж їх було – справжніх патріотів, які й життя поклали за рідну землю-матінку! А пам’ятаєш, Тарасе, Григорія Сковороду – філософа, педагога, поета, справжнього митця, якого «світ ловив», але так і не спіймав? Сходив він багато земель українських, навчаючи земляків жити мудро й праведно, в гармонії з природою, світом і самим собою. А жінки! Недаремно оспівував Ти їхню нелегку долю, смутком і любов’ю віє зі сторінок Твого «Кобзаря». Додам лише, що нація наша може по праву пишатися своїми славними доньками-українками. Чого варта, наприклад, княгиня Ольга, дружина київського князя Ігоря! Небагато є жінок в історії, які силою розуму й здібностями могли б зрівнятися з нею, причисленою нащадками до лику рівноапостольних. А ще – Маруся Богуславка, Роксолана, Маруся Чурай, Леся Українка… Невмирущі легенди нашої історії.
Знаєш, Тарасе, коли я познайомився з історією своєї країни, з минулим нашого народу, то був вражений тими випробуваннями, які випали на його долю. Пам’ятаєш, Тарасе, чудову українську жінку-меценатку Лизавету Гулевич-Лозку, з ініціативи та матеріальної підтримки якої були засновані Київські братські школи? Ця жінка разом із своїми однодумцями стояла у витоків вищої школи серед слов’янського люду. Ні власних сил, ні власних чималих коштів не шкодувала вона, лише б бачити свою країну освіченою, прогресивною, розвиненою. Як мріяла разом із друзями про майбутнє українського народу, як сподівалася, що посяде він почесне місце серед цивілізованих держав. «Хіба наші люди вміють наймитувати, гнути спину, та битися на шаблях і веслувати на чужих галерах? А хіба піїтика, філософія, риторика, граматика, геометрія не доступні українцям? Хіба вони не вміють урядувати, по-державному господарювати? – запитувала Лизавета. - Роксолана, Настя Лісовська, сорок років керувала Портою. Гетьман Сагайдачний тримає в страсі і турок, і татар. Он які в нас люди! Багато з них уславили вітчизну своїми писаннями, великим розумом! Треба нагадати чужинцям, які сіли на шию нашому народові, що ми не бидло І довела. До цих пір стоїть велична школа, а поруч – чудово розписана незвичайної архітектури церква, дивуючи світ генієм українських майстрів, силою українського мистецтва! Пройшов час - і вдячні нащадки поставили на Подолі бронзовій пам’ятник Лизаветі Гулевичівні, покровительниці української науки. Стоїть він у віках і вдивляється у творіння свого розуму, в оновлену землю свою, у сивий Дніпро… Ось вони – справжні українські лицарі й берегині! Славні, розумні, красиві обличчям і душею, по-справжньому величні! Серед них і Ти, наш Кобзарю! Я вірю, що такі українці є й зараз. Вони несуть у собі вогонь любові до Батьківщини, запалений попередниками, так само палко вірять у силу української нації.
Це дуже важливо, бо якщо ми не зрозуміємо, де насправді наша Батьківщина, хто ми, «чиїх батьків діти», що саме ми (й ніхто інший!) відповідаємо за минуле й сьогодення землі, на якій живемо, майбутнього в нас не буде. Не забезпечить нам його навіть найбагатша й найцивілізованіша з країн, яка може, звичайно, дати нам притулок. Притулок дасть, а Батьківщину – ні.