Ответы
Ответ:
ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ — 1) частина історії укр. нац. мови і культури, що засвідчує появу та поширення літ. писемних пам’яток (див. Пам’ятки української мови), створених за відповідними мовно-стильовими нормами; історія писем. і усних стилів укр. літ. мови; процес становлення і функціонувам я літ. норм; 2) навч. дисципліна. І. у. л. м. пов’язана з сусп., екон., культур, умовами життя укр. народу, станом освіти, науки, книгодрукування, розвитком мистецтв, відбиває офіц. статус літ. мови в державі — її поліфункціональність чи обмежені культур.-нац. функції.
І. у. л. м. вкладається у різні схеми залежно від того, як висвітлюється історія України, укр. культури. У ній враховується визначальна для літ.-писем. стилів характеристика: співвідношення усної (див. Усна мова) і писемної (див. Писемна мова) форм літ. мови. Норми нац. мови, близькі до літературних, формуються у мові фольклору, відбиваючи його наддїал. характер. Ще до того, як з’явилися писемні пам’ятки староукр. (давньоруською) мовою, усна народнопоет. творчість шліфувала, унормовувала мову, сприяла витворенню традиц. формул, що увійшли згодом у літ. мову княжої доби. Деякі дослідники висловлюють гіпотезу, що до прийняття християнства і запровадження церк. болгарської (церковнослов’янської, староболгарської, старослов’янської) мови в Київ. державі існували пам’ятки, писані руським письмом. Це була мова, якою князі укладали договори з ін. державами, писали ін. ділові документи, грамоти. З прийняттям християнства і поширенням конфесійної л-ри функцію літ. мови в Україні виконувала старослов’янська мова (слов’янська, словенська). Нею переписувалися реліг. тексти і створювалася л-ра високого стилю. Поряд із старослов’янською літ. мовою існувала староукраїнська літературна мова. Використання її у л-рі, що створювалася на територіях, де звучали нар. говори, не могло не відбитися на її характері, так само як і на характері старослов’ян. текстів, що зазнавали відповідного редагування. Тому в пам’ятках київського, ширше — південнорус. походження дослідники фіксують типові риси укр. мови. До них, зокрема, належать фонет. і морфол. явища типу нерозрізнюваних звуків ы та и, Ђ та і, а також складів ра — ря, ру — рю; появи після твердих шиплячих о замість е (чоловЂка, жона); чергування приголосних у дав. і місц. відмінках подібно до сучасних (на дорозі, дівці, в кожусі); функціонування клич. відмінка (Игорю, Всеволоде) тощо. Ці та ін. подібні ознаки засвідчені в пам’ятках — Ізборниках Святослава 1073 та 1076, «Руській Правді», Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, Остромировому Євангелії (1056 — 57), житіях Феодосія Печерського, Бориса та Гліба, Галицькому Євангелії 1144, «Слові о полку Ігоревім», «Слові о законЂ і благодати» Іларіона.