Ответы
Відповідь:
Пояснення:
Олег мав сильний, рішучий та підступний характер. Він намагався розповсюдити свій вплив на всі прилеглі до його володінь землі. Життя Олега – це постійні загарбницькі походи з метою збагачення, посилення особистої влади над племенами й народами. Перемагаючи в битвах, Олег збільшував свою міць і могутність будь-якою ціною. Особливо вражає підступність, із якою він захопив Київ. Суворі, жорстокі були часи – часи міжусобиць і зрад.
У 881 році князь Новгородський Олег вирушив у похід по великому водяному шляху “із варяг у греки” задля приєднання нових міст і земель. “І прийшли до гір Київських,
і побачив Олег, що княжать тут Аскольд і Дір”, – розповідає Нестор літописець. Тоді князь Олег зі своєю бойовою дружиною, вдавши з себе мирних купців і запросивши до свого шатра володарів Києва Аскольда й Діра, підступно вбили їх. “І убили Аскольда і Діра, віднесли на гору і поховали їх на горі”, – свідчить літопис. “Та буде це мати всім містам руським”, – сказав Олег, захопивши Київ.
О. С. Пушкін яскраво, мальовничо, глибоко показав у невеликому за розміром, але дуже змістовному творі “Пісня про віщого Олега” сповнене пригод і випробувань життя князя Київського. У 907 році Олег вирушив походом на Цареград, столицю Візантії, могутньої, непереможної на той час християнської імперії. Олег – язичник кинув виклик вже сформованій, визнаній у світі, сильній, віруючій в єдиного Бога, державі, та своїми жорстокими загарбницькими діями поставив “на коліна” її мешканців. Олег уклав із підкореними дуже вигідну для Русі угоду, а на знак перемоги повісив свій щит на воротах Цареграду. Так це описує О. С. Пушкін:
Победой прославлено имя твое;
Твой щит на вратах Цареграда:
И волны и суша покорны тебе;
Завидует недруг столь дивной судьбе.
Віщий Олег як язичний завойовник був дуже забобонний і вразливий, вірив у прикмети й ворожіння волхвів. І як усі могутні володарі й завойовники бажав знати своє майбутнє. Чарівники стверджували, що незважаючи на славу, могутність, непереможність, він безсилий проти долі – “но примешь ты смерть от коня своего”. Почувши такий вирок від волхвів, Олег наказав відпустити коня на волю й піклуватися про нього, вирішивши для себе більше ніколи не підходити до свого улюбленця. Минув час, і якось під час бенкету Олег згадав про свого бойового товариша й захотів побачитися з ним, але ж челядь повідомила князю, що кінь помер. Олег, розчарований у пророцтвах волхвів, пожалкував, що послухав їх
И думает: “Что же гаданье?
Кудесник, ты лживый, безумный старик!
Презреть бы твое предсказанье!
Мой конь и доныне носил бы меня.
Олег згадав бурхливе минуле, пов’язане з конем, і вирішив побачити останки свого бойового друга. Та доля невблаганна – коли князь наблизився до кісток коня й поставив ногу на його череп,
Из мертвой главы гробовая змея
Шипя между тем выползала;
Как черная лента, вкруг ног обвилась,
И вскрикнул внезапно ужаленный князь.
Чому Пушкін звернувся до сюжету легенди, що дійшла до нас із глибини століть? Олександр Сергійович був достойний знавець історії – він відчував романтику та знаковість цієї легенди. Віщий Олег, Великий Князь Київський, герой свого часу, загинув так безглуздо. Незважаючи на велич та заслуги князя як державника й непереможного завойовника, доля перемогла його. Напевне, це плата за підступність при вбивстві Аскольда та Діра. Підступність покарана – в історію Віщій Олег увійшов як князь, що помер незвичайною, безславною смертю.