Ответы
Відповідь:
Мій невеличкий варіант закінчення повісті-казки, хоча мені подобається оригінальний варіант ))):
Мрії повинні збуватися, а всі казки мають бути лише із щасливим закінченням. Так думала Софійка в день весілля її тітоньки.
Наречена була просто чарівна у своїй розкішній весільній сукні. Мама Софійки не даремно старалася. Лебедину шию Сніжани прикрашало коралове намисто. Софійці здавалося, що коралі сяють дивним внутрішнім світлом і таємниче підморгують їй.
На наступний день після весілля тітонька щаслива і усміхнена прибігла до них попрощатися перед поїздкою у весільну подорож. Сергій придбав путівки для романтичної поїздки до Венеції.
- Тримай, Софйко! Тепер вони твої! – Тітонька протягнула дівчинці на долоні намисто.
Після того, як тітонька Сніжана попрощалася і, наче пташка, випурхнула з квартири, Софійка одягла намисто і довго любувалася на себе в дзеркало. От і тітонька знайшла свого принца. А Софійці, як Русалоньці з улюбленої казки, чомусь не щастить у коханні.
Вадим останнім часом на неї уваги майже не звертає – радіє приїзду батьків і всі разом вони чекають, коли додому повернеться ще й дідусь. При згадці про Вадима Софійка засмутилась і вирішила пройти прогулятися. Може знову під жовтою акацією на звичному місці вдасться побачити Вадима.
– Софійко-о-о! – долинуло з вікна.
Вибігла на балкон. Внизу стояв Сашко.
– Привіт! – помахала рукою. – Чого тобі?
– Може б ми пішли на прогулянку! Такий гарний день !– запропонував Сашко.
– Дуже вчасно! Залюбки! – зраділа Софійка.
Біля входу до парку вони зустрілися з Вадимом.
– О, у тебе знову побачення з бомжиком…. – презирливо скривився Вадим.
І раптом Софійка відчула щось дивне. Коралі на ній стали гарячими і важкими. Раптово їх засліпило яскраве світло. а потім все довкола огорнув дивний туман чи то дим, що з’явився невідомо звідки. Софійці здалося, що у цьому тумані промайнула постать сліпого старця.
- Але ж цей дідусь вже давно помер… - здивувалася дівчинка.
- Ти ще не знаєш про всі чарівні властивості коралів – почувся чийсь голос поруч. – Поглянь довкола.
Софійка одразу впізнала голос сліпого. Тому зовсім не налякалася, а з подивом повела очима довкола себе. І зрозуміла, що мав на увазі дивний старий.
Коралі давали змогу побачити людей такими, які вони є насправді. Он молода матуся ніжно заглядає до колясочки з немовлям. а над нею, як маленька хмаринка. А в тій хмаринці картинка – тепле сонечко, синє небо. Ось на лавочці стареньке подружжя –хмаринка над ними одна, спільна і «показує» вона гарного чорнявого хло-пця і усміхнену сором’язливу дівчину, які ніжно тримаються за руки. А ось над тим чоловіком, що насуплено дивиться з-під лоба не хмаринка, а грозова хмара чорна і страшна.
Софійка перевела погляд над хлопців і раптом завмерла.
Над головою Вадима висіла хмара в якій миготіли не зовсім приємні картинки – змія, яка чатує на здобич, а от величезна і бридка жаба, самозакоханий чоловік у колі чомусь сумних жінок, і, здається, вони всі сліпі.
А над головою Сашка у хмаринці була картинка симпатичного хлопця з букетом її улюблених білих лілій. Та це ж принц – сяйнуло думка в голові Софійка.- Яка ж я була сліпа ! Адже мій принц був зовсім поруч!
Пояснення: