Ответы
— Слухай, почекай! Слухай, Ваврик, тобі... у тебе... Це ти несеш папірець
до мене додому?
— Ну, я... Я не сама, у мене доручення. І взагалі, пусти мене, Беркута!
— Ото ще. Зовсім я тебе не тримаю. Слухай, Ваврик, віддай мені цей па-
пірець. Я сам передам його.
Славко знову, — котрий уже раз протягом останніх кількох днів, — картав
себе за слабкодухість: отак принижуватися перед кимось! Але хлопцеві зда-
валося, що коли мама прочитає цей папірець, то раптом світ піде шкереберть,
обов’язково скінчиться все добре в його, Славковому, житті й почнеться без-
просвітна темрява. Якби можна було так зробити, аби мама нічого не знала!..
«Вам повістка на суд, — скаже дівчинка й простягне мамі папірець. —
О третій годині».
— Вам повістка на суд, — сказала дівчинка й подала Славковій матері
конверт.
— Як, як? — перепитала Марина Антонівна. — Ти, дівчинко, мабуть, по-
милилась. Який суд?
— Шкільний, — незворушно мовила посильна. — Судитимуть Славка
Беркуту.
— Як судитимуть? Що ти говориш? За що судитимуть?
— А там довідаєтеся, — так само спокійно, вивчаючи жінку ясними, аж
прозорими, очима, пообіцяла дівчинка, що виконувала доручення. — Ну, усе,
я піду, — ще сказала вона й додала: — До побачення!
— До побачення, — механічно відповіла Марина Антонівна. Вона тримала
в руках конверт і не наважувалася розірвати його.