Ответы
Ответ:
Перша радянсько-українська війна — збройний конфлікт між Радянською Росією і Українською Народною Республікою у період від 21 грудня 1917 року до 12 червня 1918 року. Війна відбувалася за контроль над територіями колишньої Російської імперії землі яких населяли переважно українці.
Війна закінчилася перемогою Української держави за допомогою Австро-німецьких союзників, а також зміною влади та державного устрою в країні.
На початку 1917 року із 6 798 000 особового складу діючої Російської імператорської армії і 2 260 000, які перебували у запасних частинах, українці становили 3 500 000—4 000 000. З них українським військовим рухом було охоплено близько 1 500 000 осіб.[9][10]
1 травня 1917 року був сформований 1-й український полк імені Богдана Хмельницького, з чисельністю 3 200 бійців, що став першим збройним підрозділом Української Центральної Ради.
19 червня 1917 року був сформований Другий український імені гетьмана Павла Полуботка козачий полк, чисельністю 5 000 бійців.
13 жовтня 1917 року створено 1-й український корпус (60 000 бійців).
16 листопада 1917 року утворено Полк імені Костя Гордієнка, чисельністю 3 733 бійці (126 старшин, 621 підстаршин і 2 986 козаків).
Загалом чисельність особового складу частин, у яких була завершена українізація, становила близько 440 000, із них 240 000 дислокувалося в Україні.[9]
Сили ворогів Центральної Ради в Україні були значними навіть без приходу в Україну військ Антонова-Овсієнка. Загони місцевої Червоної гвардії в містах і робочих селищах України на грудень 1917 року становила приблизно 40 тисяч багнетів (половина з них в Катеринославській губернії), до цього потрібно додати ще понад 50 тисяч солдатів фронтових військ і гарнізонів, розпропагандованих більшовиками.
Крім цих 90 тисяч більшовицько-російських військ, лише в грудні 1917 року до кордонів УНР було направлено 20 тисяч більшовиків мобілізованих в російських містах: Петрограді, Пскові, Москві, Костромі, Коврові, Рязані, Брянську, Бєлгороді, Воронежі та інших[11]. Загалом на початок війни російсько-більшовицькі сили виставлені проти УНР нараховували 110 000 бійців[12].
У цей час відбувалася стихійна демобілізація, солдати після кількох років в окопах масово покидали фронт. Центральна Рада і радянський уряд зіткнулися з тим, що більшість солдатів старої армії не хотіли воювати. Українізовані частини проголошували нейтралітет, а іноді й відкрито підтримували радянську владу, значна частина вояків їхала додому ділити поміщицьку землю. За цих умов члени військових організацій та представники командного складу армії запропонували секретаріату військових справ розпустити тих, хто не хотів воювати, і створювати нову армію з добровольців. 8 січня 1918 року Микола Порш озвучив проект реорганізації армії на засіданні Генерального секретаріату, після чого отримав доручення «приступити до організації добровольчеської армії». 16 січня Мала Рада, за поданням Порша, прийняла закон «Про народну армію», який регламентував основні засади створення української армії на основі народної міліції. Ця політика була схожою на ту, яку проводили інші уряди, що постали на уламках колишньої імперії. Зокрема, Раднарком розпочав демобілізацію раніше уряду УНР, а нову армію спочатку також створював на добровольчих засадах, як і білі[13].
Всього до бою за УНР проти російських більшовиків стало близько 20 тисяч бійців по всій країні, інші були демобілізовані, заявили про нейтралітет або піддавшись пропаганді та скрутному становищі перейшли на сторону більшовиків.
Объяснение: