Ответы
Ответ:
ніби дивовижна казка, сповнена чарівного світу природи, дихає їм, кличе до себе. Серед цих чудес живуть люди, справжні, реальні, стверджуючи то добро, то зло, то любов, то ненависть. Коли читаєш цю повість, здається, що і сам опиняєшся серед чарівного царства природи, де живуть поруч з людиною і міфічні істоти, добрі і злі. Але і самі люди-це частина дивного світу, тому і мають такі сильні, навіть фантастичні почуття, які представляють сенс їх буття. Такі почуття У Марічки та Івана, гуцульських Джульєтти та Ромео. Я думаю, що трохи знайдеться людей, які б так любили один одного. Навіть природа дбайливо охороняє полум'я любові, яке розгорілося в серцях дітей з ворогуючих сімей:"Так було тепло, самотньо і сумно в віковічній тиші, яку берег ліс, що діти чули власне дихання". Ця любов-ніби зірка, яка висвітлює тернистий шлях життя. Чому ж почуття Марічки та Івана таке сильне, чому навіть смерть не стає їм перешкодою? Я вважаю тому, що належать вони до царства "смерекових чорних лісів з їх синім диханням", до царства гір, "що голубіють на небі", до царства "лісових трав". Іван і Марічка-діти природи, і почуття їх "матінки" – є і їх почуттями. Мені здається, що і мелодія, яку грав Іван на флоярі, йде з самої "душі" природи, зливається з шелестом трав, з диханням вітрів, з дзюрчанням струмків, зливається і з піснею Марічки. Її пісні, здається, "гойдалися з нею ще в колисці, плескалися в купелі, народилися в її грудях, як ялиці ростуть по горах". Тому, я думаю, не могли не полюбити один одного новоявлені Ромео і Джульєтта, так як любов з самого дитинства жила в їхніх серцях. Тяжкою втратою для Івана Палійчука була смерть Марічки:"Марічку несла річка, а люди дивилися, чули крики і благання і не могли врятувати". На мою думку, зі смертю коханої втратив Іван частину своєї душі. Не стало чутно ні пісень, Ні гри на флоярі. Смуток і печаль охопили чутливого "Ромео" і прогнали його від людей. Всі думали, що загинув Іван, і навіть склали пісню про їх фантастичну любов і смерть. Повернувшись, він одружується на Палагні, але вона не може замінити Марічку, так як справжня любов не вмирає ніколи. Іноді був перед ним її милий серцю образ, він чує її голос, її пісні:"Згадай мене, мій миленький, два рази на день, а я тебе згадаю сім разів на годину...". Марить нею Іван і наяву. Бачить він Марічку, одночасно розуміючи, що це нявка. Йде він за нею, втрачаючи відчуття реальності, так як бачить перед собою тільки кохану. І навіть захищає її від чугайстра, йдучи з ним в танець. А коли чугайстр хотів припинити танець, заграв мелодію, в якій злилися і любов Івана до Марічки, і шелест трав, і подих гір. Гине Іван, йдучи на голос коханої-нявки, гине, впавши в безодню. Але, на мою думку, не гине його любов, так як вона сильніше смерті. Читаючи повість "Тіні забутих предків" М.Коцюбинського, розумієш, що ідеал любові, стоїть вище життя. Він пронизує все існування людини. Цей ідеал, я думаю, ніколи не загине, не помре, так як живуть люди, готові піти на все заради щастя бути разом з коханою людиною. Їх душі черпають сили в таїнстві життя, таїнстві природи, таїнстві людської душі – тому і з'являється на світ така чарівна любов, таке невимовне полум'я сердець. І це полум'я буде горіти до тих пір, поки існують люди. А любов буде існувати вічно!
Сподіваюся допоміг