Ответы
Ответ:
Увага!... Почали!... Мотор!...» Годинник знаходить свого хазяїна. Народження Яви Станіславського і Павлуші Немировича-Данченка
Снилася мені якась страшна химерія. Оте мокре могильне підземелля... Я повзу по ньому. Сам один. Без ліхтарика. Але все бачу. І склепіння, на якому висять кажани. І мокрі стіни, по яких збігає вода. І низ, де течуть якісь брудні помиї. А попід стінами сидять огидні банькаті жаби, і в голові у мене думка: «Та я ж, виявляється, умію бачити о темряві. От не знав! Виявляється, мені ніякого ліхтарика не треба... Бачити у темряві — це мені, як дурному з гори бігти…» І я повзу, і мені не страшно, і все тому, що я умію бачити в темряві...
Раптом я бачу — ніша в стіні... І в тій ніші сидить на здоровеннецькому кріслі-троні (на яких ото царі колись сиділи) наша столітня баба Триндичка. І говорить мені баба Триндичка голосом учительки Галини Сидорівни:
— А чого це ти годинника нашого царського досі не віддаєш, поганцю?
Я здивовано дивлюсь на неї і кажу:
— Я годинника оддам, не хвилюйтесь. Але чого це ви лаєтесь на мене? Самі у школі завжди виговорюєте за лайку і самі лаєтесь. Негарно.
— То ти ще й огризаєшся, шмарогуз? От зараз як дам! — уже голосом мого другаЯви каже баба Триндичка, хапає мене за комір і кидає в колодязь. І я лечу. Уже давно мені треба впасти на дно колодязя. А я все лечу, лечу, лечу... І раптом відчуваю, як хтось менетрима за плечі. Стривайте, та це ж я сам. Лежу ниць над краєм колодязя і держу себе за плечі, себе, який висить у колодязі... І то я... І це я... І мені не дивно, що нас — двоє. «Закон парності!» — думаю я спокійно.
Аж тут я чую голос свого дядька:
— А що це за тіла лежать? Чиї тіла?
Я розплющую очі. І мені здається, ніби сон ще триває. Біля тахти стоїть дядько. В одній руці він держить стартовий пістолет, у другій... нашого листа, якого ми лишали замість пістолета (ой леле, ми ж забули про листа!).
— Досить спати, трупи! Вже одинадцята година... То де були ваші тіла сьогодні вночі? Признавайтесь, — суворо говорить дядько і читає: «Шукайте наші тіла у підземеллі поблизу лаври...» Приємну ви мені роботу готували, що й казати. Між іншим, це не ваші тіла перекинули каструлю з компотом? Га? Бо я цій женщині, — він кивнув на тітку, — не вірю!
Тітка стояла поруч з дядьком і розпачливо дивилася на нас. «Я не винна, голуб’ята! — говорив її погляд. — І невже ж ви мене, стару, обдурили?»
Ми з Явою перезирнулися і глибоко-глибоко зітхнули. А тоді я сів на ліжкові і сказав Яві, підставляючи лоба:
— Бий! Не менше шести!
Ява теж сів на ліжку і сказав:
— І ти мені... Обидва заробили... Порівну...
І ми одночасно вліпили один одному по шість шалабанів. Поки ми це робили, дядько мовчки переводив погляд з Яви на мене і з мене на Яву, а потім сказав:
— Я не знаю, що це означає. Але мені байдуже. Ви правильно зараз робите. І я хочу підтримати кожного з вас. Я додам вам кожному від себе. Прошу!
І дядько так забамбурив по лобі спершу мені, а тоді Яві — я подумав, що голова моя репнула, мов кавун, на дві половини, і з обох половин посипалися іскри.
Ви б бачили дядькові пальці: кожен палець, як сарделька.
— А тепер розказуйте, — наказав дядько.
— Та пождіть... Усе з голови вилетіло! Так б’ють, та ще й розказуй, — простогнав я, хапаючись руками за голову і ніби стуляючи оті дві половини. Під моєю рукою росла на лобі здоровенецька гуля. Я глянув на Яву. На його лобі фіолетове наливалася така сама гуля. Я дивився на Яву, як у дзеркало. Я одночасно відчував і бачив, як росте моя гуля — хоч те, що я бачив, було не моє, а Явине. Згодом я дізнався, що у кінематографістів це називається — синхронно.
— Ой, що ж ти наробив?! — зойкнула тітка. — Так же ж дітей і повбивати можна!
— Нічого, нічого, — спокійно сказав дядько. — Вони хлопці кріпкі — витримають.
— Еге, вам нічого! А як ми тепер в кіно зніматимемося? — трагічним голосом сказав я.
— Що? Яке кіно? Ану розказуйте!
— Та ви хоч холодне прикладіть. Нате вам ложки! — кинулася до буфета тітка.
Ми приклали до лобів ложки. І отак,