Ответы
Ответ:
Сучасний читач, певна річ, не може не обуритися, що навіть рідні батьки фактично викинули свою дочку й онука на вулицю та ще й прокляли. Адже це — батько й мати, найближчі люди, які, здавалося б, зобов'язані підтримати єдину дочку і в радості, і в біді. До того ж вони стали дідусем і бабусею, а це неабиякий подарунок Небес. Катерина зробила єдину, але фатальну помилку у своєму житті, вона не бачила виходу, її прилюдно ганьбили, їй покрили голову, сусіди пліткували, ніби вона віддається кожному москалеві, який завертає до їхнього села, хоча Катерина за все своє життя знала лише одного чоловіка, який і занапастив її. Але хіба ми любимо своїх дітей лише тоді, коли вони можуть нас чимось порадувати? Хіба не повинні ми прощати їм навіть найтяжчі провини і давати шанс знову ожити, реабілітуватися? І вони могли б, як велить Ісус Христос, підняти „заблудлу вівцю“, яка „впала в яму“ (Мт. 12:11). Зрештою, справжня трагедія для Катерини розпочалася тоді, коли вона залишилася на вулиці сама, з дитиною на руках, не маючи де прихилити голови. А хто призвів до цього? Рідні батьки.
Що змусило батька й матір вчинити так? На перший погляд здається: вони просто боялися осуду людей. У зв'язку з цим набуває поширення таке потрактування, нібито Тарас Шевченко в образах нелюдяних батьків викриває цілу соціальну проблему під назвою „що скажуть люди на селі“. Доказом цього є безапеляційний докір матері на адресу Катерини:
Але насправді батько й мати героїні — не бездушні створіння, що для них думка сусідів важливіша, ніж доля дитини, яку мати „як ягодку, як пташечку кохала, ростила“, і доля немовляти, який навіть і не винен у тому, що народився безбатченком. Батькам, а надто матері, не так легко наважитися на цей крок. їхні жести, міміка, навіть репліки передають нам їхню неймовірну розпуку. Тарас Шевченко показує нам не схематично-типові, а до болю живі й справжні портрети батька й матері перед останньою розмовою з Катериною:
Вимовляє доні <...> [с. 33]
Тут ми бачимо портрет батька, який „на руки схилився“: ця поза свідчить про остаточну втрату сил, депресію. Він нібито перебуває поза навколишнім світом. Адже для чоловіка немає нічого тяжчого, аніж визнати власну безпорадність. А ця безпорадність очевидна, бо не за його ініціативою, а за материною, виганяють Катерину. Батько мовчить, бо йому навіть сказати нічого. Усе й так зрозуміло: він не впорався з батьківською роллю, яка у патріархальній сім'ї є головною, вирішальною. Батько цілковито підкорений волі матері, очікує, що ж скаже вона, бо його чоловіча й батьківська гідність повністю знищені. За термінологією К. Юнга, батько стає у цій ситуації інтровертом2, тобто людиною, яка у критичній ситуації заглиблюється в себе (тому й „не дивиться на світ Божий“); за американським психологом Дж. Греєм, батько Катерини, як будь-який представник чоловічої статі, „ховається в печеру“3, з якої він визирне лише тоді, коли мати скаже своє останнє слово. Але він не дасть емоціям узяти над ним гору: коли Катерина падає перед батьком на коліна, він холодно відповідає їй:
У поведінці матері ми бачимо явну істерику. Вона то саркастично насміхається з дочки:
„Що весілля, доню моя?
А де ж твоя пара?
Де світилки з друженьками,
Старости, бояре?“ —
— то проклинає Катерину:
— то голосить, і в її словах ми чуємо любов і ласку:
— то раптом згадує про свою неминучу смерть, і при цьому виказує аж занадто споживацьке ставлення до дітей взагалі — ніби вони лише для того й народилися на світ, аби ховати старих батьків:
Кульмінаційний момент — коли два зовсім протилежних почуття матері до дитини вдаряються одне об одне, мов два автомобіля, що мчать назустріч один одному на величезній швидкості:
Мати — типовий екстраверт4, а за Дж. Греєм — типовий представник жіночої половини людства, адже жінки у критичний момент не ховаються, а, навпаки, виходять на люди, щоб обговорити проблему5 її поведінка продиктована виходом одночасно всіх емоцій назовні. її душа кричить про безпорадність її як матері, яка своєю безмежною любов'ю не зуміла вберегти дитину від падіння; вона не може зрозуміти, чому усі її зусилля виявилися марними. Коли ж мати з останніх сил „благословляє“ Катерину, ми бачимо, що після цього істеричного монологу її енергію вичерпано:
Объяснение: