Question

Уявіть себе якоюсь тваринкою, що мешкає у нашому краї (наприклад, білкою, рибкою...).
Складіть невеличке оповідання про пристосування обраного виду до життя.
Можна, при бажанні, намалювати вибрані організми.
СРРООООЧНООООО

Answer 1

На початку зими до школи Олеся лежать дві стежки: одна бором, друга — річкою. Мати наказує ходити довшою, проте безпечною дорогою. Олесь слухняний син. «Він ще малий, головою ледь до клямки дістає. Очі в нього чорні, глибокі, як вода в затінку, дивляться широко, немов одразу хочуть збагнути увесь світ».

У зимовому лісі «йому подобається робити перші протопти в за­метах, …. малювати на снігу всяку всячину» пальцем. «…Хата виходить, з бовдура дим валує, а на тину півень горланить, розчепіривши дзьоба ножицями». Довго милується своїм творінням, поки хтось із двору не нагадає про школу.

Дорогою зустрічає дятла на сосні, який «гартованим дзьобом» залишив шишку в дуплі. Спершу хотів її взяти, але передумав: нехай залишиться для дятла. «Притулився вухом до стовбу­ра. ..під корою щось жалібно скрипіло, а внизу під підошвами в Олеся ворушилось коріння — помирає сосна... Олесь нагріб чобітками снігу під окоренок, утрамбував його гарненько і, вирішивши, що тепер сосна не впаде, погицав через замети до школи».

На мілині, де лід річки міцніший, бігає ватага хлопчаків, кличуть Олеся забавлятися. «Навіщо лід псуєте? — у відповідь Олесь. — Він ще молодий».

Дітвора сміється: дивак. А Федько Тойкало розбишакувато заволав бити Олеся. Ударив та заховався серед хлопців.

«Олесь згарячу ніяково посміхнувся, потор­кав мокрою рукавичкою тверду ґулю під оком і, ковзаючись, побрів до школи. Під ногами …потріскував лід, а біля ока щось обважніло й сіпалось. Олесь ліг долілиць, притиснув скроню до льоду і почав розглядати дно…. І ввижається Олесеві маленька хата під кущем водяної папороті, а в тій хатці — він біля віконця сидить, рибку стереже». Раптом побачив щуку з пліткою в зубах. «Пусти», — видихнув Олесь і ляпнув долонею по льоду. Його спроба не помогла врятувати малу рибку. «Біля школи теленькнув дзвоник, улігся гамір. А Олесь сидів посеред річки поруч зеленої, з ряскою, калюжі і плакав…Підвівся, запхав книжки в пазуху і поплентався до школи».

Темою уроку малювання був перегнійний горщик. Олесь, переповнений почуттями, старанно малював дятла. Старенькій вчительці Матильді Петрівні «сподобався дятел, але слідуючи вчительській принциповості додала, що поставить двійку. Доки Матильда Петрівна думала про долю свого авторитету, Олесь вийшов у коридор, похапцем натяг пальтечко і опинився на ґанку...».

До вечора блукав верболозами, чекав поки закінчаться уроки. «Обмацував холодні пташині гнізда, їв мерзлу калину, доки не набив оскоми».

Хлопця часто усі називають диваком, дивакуватим. Слухає Олесь і не розуміє: хвалять його чи лають.

На мосту Олеся чекав Федько Тойкало, поділився теплим пирогом… «Олесеві не хотілось пирога, але він зрадів примиренню».

По дорозі зустрічає діда Прокопа, вони разом їдуть по солому. Дід любить внука, цікавиться його шкільними успіхами.

Його настанови пристосовуватися до життя («А треба — в людях. Та отак побіля них, отак... Того — ліктем, того — почотом... Гульк — уперед вийшов»), помічати, що погано лежить («Це як путнє щось побачиш — дощечку, скажімо, або гвіздочок — тоді бери»), не дуже зрозумілі доброму та вразливому до чужого болю внукові. Подальша розмова ще більше засмутила Олеся.

— Навіщо стільки беремо? …А якщо коням важко буде? — своєї Олесь.

— Нічого. Зате нам легко.

Перевантажені коні важко ішли, дід «Прокіп хльоскав батогом і лаявся. А Олесь сердито сопів у нього над вухом і підбивав руку. Замахнеться Прокіп гарненько, цьвох — і мимо.

— Не бий, — благає Олесь. — Бачиш: важко.

Прокіп зітхнув і, намотавши батога на руку, щоб не згубить, обернувся до Олеся.

— Ось послухай, дурнику, що я тобі скажу. Слухай і на вус мотай. Тут, на землі, не бити не можна. Тут не ти, так тебе одрепають ще й плакать не дадуть.

Подався вперед і, обдаючи Олеся прілим духом давно не митої боро­ди, захарчав у саме вухо:

— Пойняв?

Олесеві зробилося сумно. Закортіло швидше туди, в село, де сніг плете навколо електричних ліхтарів густі рожеві сіті, й привітно світяться вікна в хатках...

Дома Олесь …поліз на піч.

Потім дід увійшов до хати, заглянув на піч.

— Змерз, онучку? А ти ножки — на черінь, а зверху кухваєчкою...

Олесь глибше зарився в подушку і тоненько заскімлив.

Прокіп підняв брови сторчака.

— Он диви, чого це він розприндився?

— Геть, не займайте його, — обізвалася мати з хатини. — їжте вже.

— А хіба я що? — мимрив Прокіп. — А йому нічого такого й не казав...

Він їв швидко, винувато витріщав очі, плямкав тихіше, ніж завжди, і губив крихти в бороду.

Олесь непомітно для себе заснув. А вночі крізь сон благав матір роз­повісти казку про Івасика-Телесика, злякано зойкав, коли відьма гризла дуба, і радо сміявся, коли гусиня взяла Івасика на свої крилята… Народжувався новий «день.»