Ответы
Відповідь:
І от почалася моя робота. Анкету треба було провести якнай швидше. Відповіді слухати уважно. Без зайвих запитань. Насамперед треба було домогтися взагалі якої небудь відповіді. Переважно з початку розмови мого запитання немовби не розуміли:«Як? Що? Щастя? Яке щастя?»
Ітільки на повторне і терпляче моє запитання згоджували ся трішки подумати й або відповідали, або посилали мене «прогулятися». А були й такі, що впадали в гнів, у лють, немов
ястрашенно ображала їх. Деякі жінки (переважно літні) раптом починали замість відповіді плакати. Або тільки хитали головами. Деякі з нудьгою промовляли:
— Дай мені спокій, дівчино, з дурними запитаннями.
Але, намагаючись усе ж таки чесно виконати дане мені за вдання, я кожного прохала гарненько подумати. Відповіді були настільки різні, настільки неподібні, що я спочатку просто розгубилася. Однак, намагаючись знайти у них щось спільне,
явсе ж таки зробила висновки.
Насамперед щастя для кожного — це щось найприємніше, найкраще в житті. Тут усі були одностайні, ніхто не вважав за щастя якусь неприємну, болючу гидоту. Далі щастя, очевидно, для величезної більшості полягало в тому, чого вони в цей мо мент не мали. Так що я на кінець анкетування з одержаних відповідей уже знала, чого їм бракувало. Більшості, звичайно, грошей. Тому щастя — в багатстві. Виграти мільйон у лотерею, знайти портфель із мільйонами, дістати мільйонну спадщину...
За багатством ішло здоров’я. Щастя — в доброму здоров’ї. За здоров’ям слідувала слава. Кохання посіло аж четверте місце. Чи то менше його бракувало людям? Чи легше його було здобути?
Але найбільше враження на мене справили відповіді двох людей. Один із них — священик, другий — письменник Клод Бартеле. Священик із сухим горбоносим лицем і з запалими очима категорично й з абсолютною переконаністю відповів:
—Щастя на землі? Його немає. Так, воно колись було в раю, але Єва знищила його. Життя на землі є тільки підготовкою свого щастя на небі.
Відповідь письменника Клода Бартеле була особлива. Колись, як мені казали, він був досить відомий у літературі, але його давно забули. Моє запитання він стиха повторив, немов для себе, немов для когось, хто був немов усередині його й не міг мене добре розчути, похилив трошки голову й помовчав. Неначе вислухавши як слід відповідь отого когось усередині себе, він підвів голову, подивився на мене і тихо, сумно сказав:
—Не знаю, дочко. Сімдесят шість років прожив на землі, років із сорок шість свідомо шукав щастя, разів два думав навіть, що впіймав, але коли розтулював долоню, щоб подиви тись, яке воно було зблизька, то там нічого не виявлялося. Бачив я багато, як люди бігали за ним. Пам’ятаєте метерлін ківського «Синього птаха»? Був свідком не один раз, як цілі народи ганялися за цією пташиною, як розбивали собі лоби, перегризали горлянки, як текли річки крові за неї. Але не бачив, щоб хто небудь цю пташину впіймав. А коли так, хто ж має право казати, яка вона, пташка? Ніхто. Правда ж? (За
В.Винниченком).
Пояснення: