Ответы
Ответ:
Християнство є релігія, яка не ззовні нас і яку ми можемо споглядати як якийсь умоглядний об'єкт, розглядаючи схожість і відмінності між ним та іншими об'єктами. Християнство за природою притаманне людині. Але християнином людина стає тільки тоді, коли побачить, що не може позбутися від мук його пристрастей, гріхів. Пам'ятаєте, у Данте в «Аді»: «Так заздрістю палала кров моя, що, якщо було добре іншому, ти бачив би, яким зеленим був я». Ось вона, мука. Будь-яка пристрасть приносить людині страждання. І лише коли вона приступає до християнського життя, тоді починає бачити, що таке гріх, що таке пристрасть, який це жах, починає бачити необхідність Бога Спасителя.
У людській свідомості постійно йде боротьба між старою та новою людиною. Якого Бога вибере людина: Бога Христа чи бога антихриста? Один Бог врятує й вилікує мене, дасть можливість стати справжнім сином Божим у єднанні з Сином Словом втіленим. Інший брехливо обіцяє мені всі блага земні на мить часу. Що вибереш, людино?
Але в будь-якому випадку пам'ятай, що не рожеві окуляри і не «мудрість» страуса, заривати голову в пісок від невідворотної небезпеки, врятує тебе від світу пристрастей (тобто страждань), що живуть в душі, але лише мужній і чесний погляд на самого себе, на свої так звані сили і усвідомлення своєї глибокої духовної убогості відкриє тобі істинне спасіння й істинного Спасителя - Христа, в якому укладено все твоє благо вічного життя.
Істина релігії - у ставленні людини до своєї сутності, а хибність релігії - в сприйнятті цієї сутності нс як своєї, а як Божественної; виходить, Бог - це дзеркало людини. «Бог - це сльоза любові, що впала в саму потаємну глиб людської душі, де покоїться таємниця се безсилля і нікчемності». Релігію породжують потреби, і Бог є те, чим людина хоче стати.
Таємниця Трійці укладена в таємниці сімейного життя. «Те, що людина думає про Бога, - це усвідомлення людиною самого себе».
Що є сутність людини, запитує Фейєрбах і відповідає: «У волі, мисленні і почутті полягає вища, абсолютна сутність людини як такої і мета його існування. Людина існує, щоб пізнавати, любити і хотіти. Але яка мета розуму? - Розум. Любові? - Кохання. Волі? - Свобода волі. Ми пізнаємо, щоб пізнавати, любимо, щоб любити, хочемо, щоб хотіти, тобто бути вільними. <...> Істинно абсолютно. Божественно тільки те, що існує заради себе самого ». Сутність людини - це сама людина, конкретний індивід. Як бачимо, філософ, всупереч філософської традиції, ототожнює сверхчувственную сутність з її зовнішнім проявом.
Поняття егоїзму трактується Фейєрбахом широко: «Я розумію під егоїзмом людини відповідає його природі, а отже, і розуму ... його САМОПРИЗНАННЯ, самоствердження по відношенню до всіх неприродним і нелюдським вимогам, які пред'являють до нього теологічне лицемірство, релігійна і спекулятивна фантастика, політична грубість і деспотизм ». Разом з тим «егоїзм є по суті монотеїзм, оскільки він має на меті тільки одне - себе самого». За Фейербахом, любов тобто не егоїзм, а подолання егоїзму.
На відміну від колишніх атеїстів, Фейербах вважає релігію нс підступним обманом або наслідком страху, а найважливішою формою духовності людини. Культ породжений почуттям благоговіння, єдністю страху і любові. Спочатку релігія виникає як почуття залежності від природи, а потім - як почуття взаємозалежності людей. Коли небезпека минула, страх переходить в радість, в подяку тій вищій силі, яка усунула загрозу. Отже, «основу релігії становить почуття залежності людини».
Заперечуючи Бога, Фейєрбах не заперечую релігію, але лише хоче вдосконалити се. Сутність християнства - це не більше як полегшені людські переживання. Адже приємніше страждати, ніж діяти. Християнство долає політеїзм язичництва шляхом затвердження «суб'єктивізму», очищення обожненої особистості (Бога) від ознак обмеженості і зла. Однак християнство тобто не досконала, а історично минуща форма релігії.
Існування чого-небудь доводиться тільки емпірично, і спростовувати буття Бога потрібно за допомогою почуттів, вивчивши здатність людини уявити собі вища істота. Бог породжений силою уяви людей. «Теологія роздвоює і відчужує людини». Людина опредмечивает в релігіях власну недосконалість і переносить на небо свої невирішені земні турботи.