Ответы
Ответ:
Объяснение:
Це зробив англійський науковець Дальтон (XVIII—XIX ст.). Він розглядав атом як найдрібнішу частинку хімічного елементу, яка відрізняється від атомів інших елементів перш за все масою. Хімічна сполука, за його вченням, є сукупністю «складних» (або «складених») атомів, які містять певні, характерні лише для даної складної речовини кількості атомів кожного елемента. Дальтон склав першу таблицю атомних мас, але з огляду на те, що його уявлення про склад молекул часто спиралися на довільні припущення, які ґрунтувалися на принципі «найбільшої простоти» (наприклад, для води він прийняв формулу OH), ця таблиця виявилася неточною.
У 1808 французький науковець Ґей-Люсак сформулював закон, згідно з яким об'єми газів, що реагують між собою, співвідносяться як невеликі цілі числа. Проте Дальтон гадав, що в реакціях між газоподібними простими речовинами беруть участь атоми цих речовин, і вважав на цій підставі, що, наприклад, з одного об'єму азоту й одного об'єму кисню має утворюватися лише один об'єм монооксиду нітрогену (N + O → NO), а не два, як експериментально встановив Ґей-Люсак.
Величезний внесок у розвиток хімічної атомістики та вирішення проблеми атомних ваг вніс шведський хімік Єнс Якоб Берцеліус. З 1807 р. він зайнявся систематичним вивченням елементного складу сполук, представивши величезну кількість доказів на користь закону сталості складу. У 1814 Берцеліус опублікував першу таблицю атомних ваг, в якій навів атомні ваги 41 елемента (для складання таблиці Берцеліусу знадобилося визначити склад майже 2000 сполук!) та докладно виклав систему хімічних знаків, засновану на позначенні елементів однією чи двома літерами латинської назви елемента; кількість атомів елемента пропонував вказувати надрядковими цифровими індексами (прийняте сьогодні вказання кількості атомів підрядковими індексами запропонував у 1834 році Юстус Лібіх).
У 1811 році італійський науковець Амедео Авогадро доповнив атомно-молекулярне вчення двома гіпотезами, які згодом були повністю підтверджені:
у рівних об'ємах різних газів за однакової температури та тиску знаходиться однакова кількість молекул;молекули простих газів містять парну кількість атомів, як правило — два.
Авогадро, на противагу Дальтону та Берцеліусу, які заперечували існування двоатомних молекул елементарних газів, розвивав свою молекулярну теорію, яка органічно доповнювала атомістику Дальтона. У 1821 Авогадро опублікував роботу, де навів правильні формули низки сполук (наприклад, для оксиду бору — B2O3 замість BO2 за Берцеліусом тощо) і запропонував свою таблицю атомних ваг.
У 30-ті рр. XIX ст. вчення про еквіваленти отримало підтримку з боку фізиків — Майкл Фарадей відкрив закони електролізу і експериментально встановив значення електрохімічних еквівалентів.
У результаті якнайширшого розповсюдження «Керівництва з теоретичної хімії» (1817—1819), яке написав німецький науковець Ґмелін, вчення про з'єднувальні ваги отримало майже загальне визнання серед хіміків-неорганіків. Ґмелін узяв атомну масу Оксигену рівною 8, а не 16, як у Берцеліуса; «виправленню» піддалися й атомні маси низки інших елементів. Сумним наслідком став той факт, що, наприклад, для оцтової кислоти хіміки в 30-ті—50-ті рр. XIX ст. пропонували 19 різних брутто-формул!
Відкриття Авогадро давало в руки хіміків простий і правильний метод визначення молекулярних мас: співвідношення молекулярних мас двох газів дорівнює співвідношенню їх густин. Але на жаль, кількість атомів у молекулах простих газів і парів Авогадро не конкретизував, та й не міг цього зробити, що майже на 40 років затримало визнання його ідей хіміками, хоча багато науковців, як, наприклад, французький фізик Ампер (XIX ст.), вже виказували аналогічні думки. Лише на початку 1840-х рр. з'явилися хімічні докази двоатомності водню, кисню, азоту, галогенів.У 1856 році російський науковець Менделєєв Дмитро Іванович, а потім незалежно від нього італійський хімік Станіслао Канніццаро запропонували метод обчислення молекулярної маси сполук за подвоєною густиною їх парів відносно до водню. До 1860 року цей метод оселився в хімії, що мало вирішальне значення до утвердження атомно-молекулярного вчення. У своєму виступі на Міжнародному конгресі хіміків у Карлсруе (1860) Канніццаро переконливо довів правильність ідей Авогадро, Жерара та Лорана, необхідність їх прийняття для правильного визначення атомних і молекулярних мас і складу хімічних сполук. Завдяки працям Лорана та Канніццаро хіміки усвідомили відмінність між тією формою, в якій хімічний елемент існує та вступає в реакції (наприклад, для водню це H2), й тією формою, в якій він присутній у сполуці (HCl, H2O, NH3 тощо).