Ответы
Ответ:Небо було тихе, і озеро було тихе. Небо із своєї високості пірнуло в озерну глибінь, перекинулося, вистелило собою дно, і сонце з-під хвиль пробивалося на світ Небо втопилося, а озеро світило сонцем.Густа лепеха, низька осока, чорноголовий очерет — все остовпіло від того дива і не зважувалося шелеснути.Тільки високі дуби, прадавні вартові берегів, своїми верхів'ями діставали середину озера, тягнулися до того сонця, що світило із самого дна, але не могли досягнути, не могли вловити його. А воно йшло по небу, йшло і по дну та заманювало за собою дуби.Сонце виробляло те ж саме і з соснами, які поодиноко стирчали на кручах.І все мовчало: ліс, який вибухнув зеленим полум'ям і мріяв; поля, що розлилися повінню колосків і притихли; і Катря на березі озера.124 слова***Їхали верхи. Коні чули сталь стремен і кусали вудила. Стриміли сосни, і під соснами крутилась дорога. А ніч була темна, як ліс, і ліс невидимий, як ніч. Дорога м'яка, нев'їжджена, встелена, мабуть, глицею, бо коні стукали рівно і нечутно.Арсен лизнув свої сухі губи й подумав: «Як соснова кора». Терпкий і гіркий присмак. Губи стиснулись, наче злиплись живицею, язик став шорстким. Захотілось напитися води. Роздмухнулися ніздрі, вдихаючи вистояне в соснах повітря. Воно було чисте, легке й дуже сухе. Звужені очі Арсена звузилися ще дужче. Вони промощували лісову дорогу, сосни й кущі на заворотах, темряву під верховіттям. У руці повід, друга — на автоматі.Володька їхав поряд, нога до ноги. їх було двоє. Нечутний скрип сідел, сталь стремен у нозі, сталь зброї в руці.120 слів***Дмитро Петрович йшов серед поля. Легкий, без підшивки піджак на руці. Солом'яний бриль, білі штани й сандалі на тонкій підошві. Надималася на плечах полотняна сорочка, бо вітер залітав у відкриту пазуху.Йшлося добре. Горби пливли і зеленими хвилями били об сині обрії. Молоде передлітнє сонце світило з незахмареної високості. Жита викинули колосся. Воно було ніжне й гладеньке, як дитячі пальчики. І жита торкалися тими пальцями сонячних довгих струн, і проміння, здавалося, грало, як золота арфа. Невисокі рядки пшениці росли кущисто. Вони теж викинули колосся, гранчасте, вузлувате. І ноно своїми гостренькими вусиками чіплялося за сонячне проміння.Він ішов, облитий вітром і сонцем, під тінню жайворонкової пісні. Ішов у Волицю — село під Яремчею, де вчителював останні роки.115 слів***Вже давно зійшло сонце. Велике й червоне, воно ходило між дубами й осичиною. І Катря подумала, що найліпше йти їм з Данилком за сонцем. 1 сонце обов'язково приведе їх до доброго лісника. Але те сонце втікало та й утікало, наче бавилося з дітьми.Враз перед ними запалахкотіла червона калина. Налита сонцем, вона зависла над усім лісом: над деревами, кущами, снігом і над дітьми.Вони почали їсти калину. Катря пригинала гілля, а Данилко хапав ягоди жменями і пакував їх у свій маленький ротик. Ягідки з морозу тріщали на його молочних зубах, аж стікало по бороді. Вони об'їдали її, як пташки.І здавалося, що Катря й Данилко ласують не кетягами ягід, мабуть, це саме сонце розбризкалося й стало калиновими ягідками, і вони Їдять ту смакоту.123 слова***Край села на сонячному косогорі, неподалік запустілої церкви, стоїть школа, мурована з червоної цегли. Навколо школи — ясени й клени, запалені жовтогарячим кипінням осені. Далі за школою хащі бур'янів, почорнілі соняшники, прив'яле гарбузове огудиння, зачахлі стебла кукурудзи, заплетені сивим павутинням ранньої осені.Повз школу день і ніч гуде дорога, що веде з тихого села в далекі світи, незвідані й невідомі. Діти дивляться на неї із дивною звабою в очах. їх манить далекий світ, не бачений ними ніколи.Із пагорба, на якому стоїть школа, видно в долині село. Хати розкидані трохи хаотично. Біля кожної — посаджені дерева і розбиті квітники. У кожній — своє життя, свої клопоти і свої діти. Щоранку топчуть стежинки від отчого порога до школи, яка для них теж стала рідною домівкою.121 слово***Незабаром Улянка вийшла на просіку і раптом зупинилася. Біля трухлявого пенька, скрутившись, лежав чорний вужак. Підвівши голівку з двома жовтими цятками, він швидко то висував, то ховав гострий роздвоєний язичок. Дівчинка почула ледве вловиме сичання, схоже на шелест. Воно тремтінням пробігло по її шкірі. А може, ніякого сичання не було, може, то вітер посвистував у порожнє дугою пенька?Улянка, зломивши хворостинку, торкнула нею гадину. Вужак повільно, мляво спустився з куща, показуючи своє срібне, в темних цятках черево. ї тут дівчинка тихо скрикнула, бо до пенька з усіх сторін повзли вужаки, їх було з півдесятка.Але школярка не втекла. Вона стояла, мов укопана, спостерігаючи, як вужаки один по одному, іноді сплітаючись, зникали в норі під пеньком. Один хвостик довго ще визирав з нори, немов дратуючи Улянку: «Ану, чи спіймаєш?»
Объяснение:лови