Ответы
Ответ:
Оповідь ведеться з уст маленького хлопчика Тоніно. Йому п’ять, він живе у місті з сім’єю — мамою Флелічітою та татом. Поруч з ними мешкають татові батьки — дідусь Луїджі та бабуся Антоньєтта з їхнім злегка пришелепуватим псом Флоппі. Пес Флоппі «був уже якийсь напівпес, бо вони (дідусь з бабусею) ставилися до нього, мов до дитини, яка, до того ж, трохи несповна розуму».
А за містом, в селі, жили мамині батьки Оттавіано та Теодолінда. Тоніно каже, бабуся та дідусь, які живуть у селі, зовсім не такі, як ті, що проживають у місті. У ще маленького Тоніно з дідусем Оттавіано напрочуд теплі та зворушливі стосунки. Дідусь із села полюбляє ділитися з онуком кумедними історіями про свої давні витівки, ба більше — вони стають друзями, яких об’єднують спільні пригоди та таємниці. А ще дідусь навчив хлопчика слухати дерева:
«Якось він мені приснився: ми з ним гойдалися на гілках і перекидалися через голову, а черешня ціла аж трусилася — ніби від сміху. То був тільки сон, це правда; але якщо дерева дихають, то хто сказав, що вони не можуть сміятися?»
Історія розпочинається із новини про те, що бабуся Теодолінда помирає. Саме тоді наш маленький Тоніно вперше зустрічається з тим, чого зовсім ще не може збагнути. Єдиним, хто зміг до ладу пояснити Тоніно смерть бабусі Теодолінди, став дідусь Оттавіано:
«Знаєш, вона не пішла звідси зовсім. Бабця сказала, що залишає замість себе Альфонсину, і просила, щоб ми всі дбали про неї — так, ніби це сама бабця».
Альфонсина — це ще одна цікавинка цієї книги. Це улюблена гуска бабусі Теодолінди та Оттавіано і цілком самостійний персонаж.
Зазвичай дорослі згадують про смерть чи померлого з сумом та ще довго після втрати виглядають пригніченими. Дідусь говорив про бабусю з трепетом замість смутку. Він вважав, що «доки тебе хтось любить, померти неможливо». Саме цю думку закладено в основу книжки.
Важливим персонажем є Фелічія (походить від італійського слова «щасливий»). Це черешня, котру дідусь Оттавіано посадив на честь дня народження мами Тоніно — Фелічіти.
«Отже, коли народилася мама, дідусь пішов до села і повернувся з парою золотих сережок для бабці і з саджанцем черешні. Потім вийшов на город, викопав ямку, вкинув туди трохи теплого перегною і посадив деревце. А тоді взяв складаного ножа, розжарив його на вогні до червоного і вирізав на тоненькому ще стовбурі ім’я Феліче, тобто „щасливий“. Маму назвали Фелічітою, і дідусь вважав, що черешневе деревце має називатися якось подібно. Але бабця зауважила, що черешні ім’я Феліче не дуже пасує, і тоді дідусь вирішив, що зватиме її Фелічія. На тому й зупинилися. Деревце мало три гілки, а навесні, коли мамі виповнилося сім місяців і в неї прорізалися чотири зуби, зацвіло — на ньому з’явилися чотири квітки. Відтоді мама з черешнею росли разом. Їх двоє та дідусь із бабцею — оце й була сім’я».
Нанетті розкриває сумну, але важливу тему смерті близьких. Це книжка про дорослішання, примирення та внутрішні переживання великих і маленьких людей. Проте настрій роману аж ніяк не траурний — герої навпаки ілюструють свою життєствердну позицію, позитивний настрій та взаємну підтримку впродовж усього твору.
Книга дуже важлива не тільки для тих, кому не дуже давно виповнилося п’ять, але і для дорослих. Вона про любов, яка залишається з вами довше за людей, яких ви любите. У фіналі книги читач може зрозуміти наскільки філігранно італійка ілюструє шлях від втрати до віднайдення чогось нового та ще непізнаного.
Объяснение:
Випиши собі тут щось, надіюсь знайдеш, вибач якщо не допомогла