Ответы
Відповідь:
Київська Русь є тим фундаментом, з якого і розпочалася історія Української держави. Утворення і розвиток княжої Київської держави з центром у Києві стали закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку українців.
Як свідчать історичні джерела, зародження ранньої Української державності почалося з ІV ст., коли слов’янські племена перейшли до осілого способу життя на території східноєвропейської рівнини між Дністром і Дніпром, його притоками на межі античного західного світу і кочового східного степу, тобто на території сучасних етнічних українських земель. У руслі зародження ранньої Української державності передусім почала формуватися територія як одна з найважливіших ознак держави. Далі внаслідок повільного, але неминучого розвитку й ускладнення суспільного виробництва, а також і всього суспільного життя об’єктивно виникали такі соціально необхідні потреби, функції, на реалізацію яких починають зосереджуватися лише окремі члени роду, племені. В цей час починають формуватися спочатку невеликі групи людей, за котрими поступово закріплюються ці «ролі», що здебільшого вже спеціалізуються на вирішенні саме загальних соціальних справ, насамперед: управління — організація, координація діяльності родичів, одноплемінників; координація релігійних вірувань — ритуально-обрядові, релігійні функції; військове керівництво — організація захисту від загарбників тощо.
З утворенням Києво-Руської держави у ІХ ст. державність на території України відновилася. Першою засвідченою у писемних джерелах назвою історичної території України була «Руська земля». У зв’язку з тим, що центром середньовічної Української держави упродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі «Русь» отримала назву «Київська Русь». Термін «Київська Русь» — книжного походження і веде свій початок не з історичних джерел, а зі сторінок наукових праць першої половини XIX ст. В українських історичних писемних джерелах київська княжа держава називається «Руською землею» або «Руссю», в іноземних — «Руссю». Відповідно, й народ цієї держави називали «руським». Широкого вжитку ця назва набула тут лише від IX—X ст. Уперше в давньому руському літописі він з’являється в тексті, що стосується 852 р.: «Нача ся прозывати Руская земля». З початком X ст. назва «Русь» набула офіційного значення.
У Х—XIII ст. назву «Руська земля» вживали у двох значеннях: конкретному — на визначення основи політичної спільноти — Середнього Подніпров’я, і розширеному, що охоплювало всі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тим землям, що тяжіли до нього.
Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Наприклад, українська еліта, яка постала на основі козацтва та частини шляхти після відновлення Гетьманщини в середині ХVІІ ст. постійно підкреслювала спадкоємність української історії від києво-руських часів. Так, Б. Хмельницький «князем чиниться», «іменується себе князем київським і галицьким». Цілком правильно вважає В. Брехуненко, що концепція «Гетьманщина — продовжувач Русі», прив’язуючи відновлену державу до Київської Русі, розглядалася як всеохоплююче пояснення законності утворення Гетьманщини.
Становлення Києво-Руської держави відбувалося під впливом політичної самоорганізації племінних об’єднань. Найдавніші літописи згадують про такі слов’янські племена в Україні у VІ—VІІ ст.: полян — біля Києва, сіверян — над Десною, деревлян — на південь від Прип’яті, дулібів — над Західним Бугом, уличів, які жили у пониззі Дніпра, Побужжі та на берегах Чорного моря, тиверців — над Дністром, хорватів — без означення певного місця, вірогідно — на Прикарпатті та ін. Упродовж століть у житті племен відбувалися різні зміни.
До часу утворення Київської Русі налічувалось понад 100 слов’янських племен, які були об’єднані в 14 великих союзів: поляни, деревляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в’ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі, ільменські слов’яни. Так, союз племен радимичів мав вісім племен, в’ятичів — шість. За союзом закріплювалася назва племені, яке об’єднало їх. Навколо Києва поступово формувалися, зміцнювалися і ставали більшими та міцнішими міжплемінні слов’янські об’єднання за керівництва місцевої князівської династії від Кия до Аскольда. Консолідація слов’янських племен на межі VIII—ІХ ст. навколо Києва спричинила утворення великої середньовічної української княжої держави — Русі, ядром, центром якої були нинішні українські землі.