На підситку, а не на ситі, бо було б зажирно, спочатку просіювалося житнє борошно, тоді з комірчини вносилася діжа – наставав великий день: бабуня готувалася пекти хліб. Діялось це рідко, раз у місяць, найчастіше в п`ятницю, перед заходом сонця.
Розрум`янілі, в білій хустині, зав`язаній не по-старечому, як завжди, – ріжечком, а по дівочому, щільно навколо голови – сиві коси підібрані так, щоб жоден волосок не впав, вони мовчазно кружляли підситком. Ця зосередженість передавалась мені й Петрові: ми пильно дивились, як борошно сіється у горнець. Ще пильніше, ніж ми, дивилася на бабунині руки Надя, не відходячи від колиски. Здавалось, що лютий мороз за замурованими вікнами пересідається.
Тато з мамою валили у панському лісі дуби. Вони йдуть на роботу, коли ми ще спимо, а повернуться, коли знову вляжемося. Ми бачимо їх в неділю, але за те в нас є трохи гіллячка, яке бережемо й заощаджуємо. Палиться, щоб у хаті тримався живий дух. Вікна будуть замерзлі до весни й у підвішені під ними пляшечки сльозитимуть по спущених мотузочках краплі талої води.
У печі ледве жевріє. Та ось сонце, опустившись до заходу, заглядає у вікно, зачервонюючи його. Наші бліді обличчя теж зачервонились у цих морозяних зблисках, і ми радісно покліпуємо очима.
Впоравшись із борошном, бабуня втомлено сідали на лаву, а Петро, Надя і я зголошувалися навперебій принести дров. Бабуня скидали чоботи й казали:
– Принеси, Надієчко, принеси, доню.
Мені або Петрові така пильна справа не з руки: нам тільки б добути чоботи – з хати й у попівську вулицю, на ковзанку, тому й ми не перечили, а чемно сиділи й гірко облизувалися, дивлячись, як Надя то виходить з хати, то ввалюється через поріг, несучи й кидаючи з гуркотом під припічок ломаччя. Дрова за ніч трохи підсохнуть.
Коли сестра востаннє переступила поріг, сказавши: «Все!» – бабуня наказали:
– Зачини добре двері.
Надя ще раз спробувала руками клямку, тоді покірно визулася з чобіт і, щаслива, босоніж метнулася до колиски.
Бабуня не взувалися. Принишклі і насторожені, обережно сипали в діжу борошно, щоб не просипати й пилиночки; тихо, ледве чутно ступили до печі, взяли горня з теплою водою, а тоді шанобливо чинили розчин. І зимове вечірнє сонце облизувало їм руки, заглядало в діжу. Щоб розчина зійшла й рухалася, вони її перехрестили й закрили віком, а ми з Петром допомагали вкутувати діжу кожухом.
Ніхто не смів і пискнути. Це наче б тямили Вірка з Любкою й не плакали. Поскрипувала, гойдаючись, колиска, в хаті меркло, а в діжі сходило тісто (Борис Харчук).

Словникова робота
Віко – верхня частина діжки чи скрині, якою її закривають.
Горнець – діал. Горщик.
Діжка – низька широка дерев`яна посудина, у якій готують тісто на хліб.

перескажите текст

Ответы

Ответ дал: roman121sergeich
1

Відповідь: Уривок виглядає як розповідь, яка описує процес приготування хліба в традиційному українському господарстві. Оповідач разом зі своїми братами та сестрами та бабусею бере участь у процесі, який відбувається рідко, раз на місяць і зазвичай у п’ятницю перед заходом сонця. Борошно просівають на сито, а потім заповнюють нею каструлю. Діти допомагають приносити дрова, поки бабуся готує тісто, і всі чекають, поки хліб спечеться в печі. У повісті також описується розпорядок дня родини, зокрема робота батьків, яка змушує їх рано йти і повертатися пізно, важливість дров і їх збереження на зиму. Місцем дії є сільська українська домівка взимку, з морозними вікнами та сонцем, яке сідає раніше, ніж зазвичай.

Пояснення:


timurkremena: Он скорее просил сжатый пересказ
polinaportna40: это тоже подходит
Вас заинтересует