Ответы
Цього вечора Том і Сід, як і завжди, о пів на десяту, пішли спати. Вони помолились на ніч, і Сід незабаром заснув. Але Том не спав, нетерпляче чекаючи сигналу. Коли йому здалося, що вже незабаром світатиме, він почув, як годинник пробив десять. Це було жахливо. Він не міг навіть крутитися на ліжку й совати ногами, як того вимагали його збуджені нерви, бо боявся розбудити Сіда. Тому він лежав смирно, напружено вдивлявся у темряву. Навкруги була моторошна тиша. Поволі з цієї тиші стали виділятись ледве помітні звуки. Передусім — цокання годинника. Потім таємниче потріскування старих балок. Слабкий скрип східців. Очевидно, в будинку блукали духи. З кімнати тітки Поллі долітало тихе, мирне хропіння. Потім почалося нестерпне сюрчання цвіркуна, а де саме — цього не може визначити ніяка людська мудрість. Потім — у стіні, біля ліжка, зловісне «тік-тік» шашелі. Том здригнувся: це означало, що хтось помре. Потім десь далеко в нічному повітрі завила собака і ще далі у відповідь їй — друга. Том переживав страшні хвилини. Нарешті він з задоволенням відчув, що час зник і починається вічність, і мимоволі став дрімати. Годинник пробив одинадцять — він не почув. Раптом крізь сон він почув сумне нявчання кішки. У сусідів одчинили вікно, і цей шум розбудив його. Пролунав крик: «Геть, клята!», і об стіну дровника з дзенькотом розбилась порожня пляшка. Том скочив, миттю одягся, виліз у вікно і порачкував по даху. Разів зо два він тихенько нявкнув, потім перескочив на дах дровника і звідти сплигнув на землю. Гекльберрі Фінн чекав його внизу з своєю дохлою кішкою в руках. Хлопці» рушили і незабаром зникли в темряві. Через півгодини вони вже пробиралися у високій траві цвинтаря.
Кладовище було старовинне, на західний зразок. Розташоване воно було на пагорку, милі за півтори від містечка. Старий дощаний паркан, що оточував його, місцями повалився всередину, місцями — назовні, але ніде не стояв прямо. Усе кладовище поросло травою й бур'яном, старі могили осіли. Пам'ятників не було; над могилами бовваніли гнилі, старі дошки, заокруглені вгорі, сточені червою і похилені до землі, шукаючи підпори і не знаходячи її. «Вічна пам'ять такому-то…» було написано колись на дошках, але на більшості з них написів уже не можна було прочитати, навіть коли було видно.
Тихий вітер жалібно стогнав між деревами, і Том боявся, що це, мабуть, душі померлих скаржаться, що їх потурбували. Хлопці говорили мало і тільки пошепки, бо час і місце, навколишня урочистість і тиша гнітили їх. Вони знайшли свіжу могилу, яку шукали, і стали за кілька кроків від неї, біля трьох великих ясенів.
Чекали вони, як їм здалося, досить довго. Десь кричала сова, і тільки ці звуки порушували мертву тишу. Томові думки ставали дедалі похмурішими, вік відчував потребу щось сказати. Отже, він прошепотів:
— Геккі, як ти думаєш, — почав він пошепки, — мертвяки не розсердяться, що ми тут?
Гекльберрі прошепотів у відповідь:
— А хтозна, не знаю! А моторошно тут. Правда?
— Атож!
Запала довга мовчанка, протягом якої хлопці думали про те, як ставляться покійники до їхнього перебування тут. Потім Том сказав нишком:
— Слухай, Геккі, як ти думаєш, чи сліпий Вільямс чує, що ми говоримо?
— Звісна річ, чує. Принаймні душа його чує.
Том — після паузи:
— Я навіть шкодую, що назвав його просто Вільямс, а не містер Вільямс. Але ж я не хотів його образити. Всі називали його просто сліпим.
— Треба бути дуже обережним, коли говориш про мертвяків, Томе.
Це приголомшило Тома, — і він знову замовк. Раптом він схопив товариша за руку:
— Тсс!
— Що таке, Томе?
Обидва тулились один до одного, серця у них так і тьохкали.
— Тсс! Ось знову! Невже не чуєш?
— Я…
— О! Тепер і ти чуєш.
— Боже, Томе, вони йдуть! Ідуть вони! Що ми будемо робити?
— Не знаю. Ти думаєш, вони нас побачать?
— Ох, Томе. Вони ж можуть бачити в темряві, як кішки. І чого тільки я поліз сюди!
— Ти не бійся… Може, вони нас не чіпатимуть. Ми ж нічого поганого не робимо. Коли ми сидітимем тихо-тихо, вони, може, нас і не помітять.
— Спробую, Томе. Але я весь тремчу!
— Тсс! Слухай.
Хлопці, ледве дихаючи, притулилися один до одного. Приглушені голоси долітали з іншого кінця цвинтаря.
— Дивись! Глянь туди! — прошепотів Том. — Що це таке?
— Це диявольський огонь! Ой, Томе, як страшно!
В темряві з'явились якісь невиразні постаті. Перед ними гойдався старовинний бляшаний ліхтар, розсипаючи по землі іскорки світла. Гекльберрі, тремтячи, прошепотів:
— Це. напевно, чорти. Аж три! Томе, ми пропали. Ти вмієш молитися!
— Спробую. Але ти не бійся, вони нас не зачеплять. «Лягаючи спати, я…» — почав Том вечірню молитву.
— Тсс!
— Що таке, Геку?
— Це люди! Принаймні один із них. У нього голос Мефа Поттера.
— Та ні, невже?
— Їй-богу, правда. Лежи й не дихай. Він нас не помітить: він п'яний, як і завжди. Це я знаю.
— Гаразд.Я буду тихо. Ось вони стали. Чогось шукають. Не можуть знайти. Ось знову йдуть сюди. Ач, як біжать. Знов ближче. Знов далі. А тепер ідуть просто на нас. Слухай, Геку, я знаю голос другого: це індієць Джо!