Question

СРОЧНО ДАЮ 60 БАЛЛОВ ИЗИ ВОПРОС!

В чому полягає прогресивність п'єси "Ляльковий дім"​

Answer 1

– Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальностями 10.01.06 «Теорія літератури»; 10.01.01 «Українська література». – Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки Міністерства освіти і науки України;
Київський університет імені Бориса Грінченка Міністерства освіти і науки України. – Київ, 2019.
У дисертації вперше у вітчизняному літературознавстві здійснено комплексний аналіз метадрами як жанрового феномену, який характеризується рефлексійністю, ускладненням ієрархії драматичної реальності; з’ясовано спектр реалізації поетики метадрами в українській драматургії кінця ХІХ – середини ХХ ст.
Зміст дисертації викладено в чотирьох розділах: «Теоретичні засади вивчення метадрами», «Жанрова парадигма метадрами: поняттєві координати, динаміка, чинники», «Функціонування метадраматичного дискурсу в українській літературі кінця ХІХ – першої третини ХХст.», «Метадрама в еміграційній літературі: естетичний ескапізм». У перших двох, що мають теоретико- методологічний характер, окреслено термінологічну парадигму концептуальних зв’язків таких понять, як метадрама, метатекст, метажанр, метатеатр, інтертекст, досліджено генезу метадраматичної теорії у світовій гуманістиці ХХ ст., виявлено ключові вектори метадраматичних студій, означено жанрові чинники, які є засадничими у формуванні метадраматичної форми твору і системно реалізуються на рівні хронотопу, персоносфери, проблематики, композиції. У третьому і четвертому розділах продемонстровано вектори застосування метадраматичного аналізу під час вивчення української драматургії ХХ ст.
У дисертації доведено, що метадрама є однією з форм мистецьких надконструкцій, які засвідчують ускладнення художнього мислення, зумовлене процесами, що супроводжують ідентифікаційні та самоідентифікаційні шукання в

мистецтві. Упродовж останніх десятиліть гуманітарна думка інтенсивно фіксує розгалуження багаторівневої мережі саморефлексій у літературній творчості, тяжіння до розмаїтих віртуальних візій, піддавання сумніву реальності та втечу від неї.
У роботі окреслено генетичну спорідненість метадрами з явищами «метатекст» (конденсована літературність, спрямована на розкриття природи творчості), «метатекстуальність» (автокоментування, внутрішній діалог з твором), «метажанр» як наджанрове (міжжанрове) утворення. Вказано на відмінність трактувань метапрози (метароману) і метадрами крізь призму метафікції. Здійснено огляд сучасних метадраматичних студій в американському, англійському, німецькому іспанському, італійському, польському, російському літературознавстві, які засвідчують широкий контекст дефініції терміну «метадрама» у світовій літературознавчій практиці.
Спорадичне вживання певних метадраматичних художніх форм та засобів в історії світової та української літератури доводить безперервність традиції метаізації художнього тексту. Проте лише в середині ХХ ст. була запропонована нова оптика, яка досить швидко довела свою продуктивність у наукових дослідженнях, відтак метадрама поряд із метатеатральністю посіла провідне місце у парадигмі сучасного вивчення текстової самосвідомості.
Метадрама як жанрова форма і як результат телеологічної авторської інтенції реалізується у визначених в дисертації параметрах на персонажному, тематичному, пафосному, хронотопному, дискурсивному, паратекстуальному та інтертекстуальному рівнях, а також шляхом використання комплексу метадраматичних прийомів. Обґрунтовано, що таким прийомам, як п’єса в п’єсі (сцена в сцені, репетиція в п’єсі, театр в театрі), інсценізація ритуалів та церемоній, снів, марень, фантазій, внутрішніх текстів інтермедіального характеру притаманна жанротворча функція. Підкреслено затребуваність метадраматичного аналізу в дослідженнях авангардної та постмодерної п’єси, проте особливий акцент зроблено на його доцільності в інтерпретаційних перепрочитаннях зразків драматургії минулих епох, яким також було властиве загострене відчуття світу з
3

його діалогічністю, абсурдністю, подвоєністю і саморефлесійністю.
Траєкторія розвитку української метадрами ХХ ст. бере початок з доробку Михайла Старицького та Івана Карпенка--п