Ответы
Ответ:
Легенда про калину розповідає, що давними-давно в глибокому лісі росла величезна калина з червоними ягодами, які світилися, ніби кришталеві краплі крові. Лісові духи вважали цю калину своєю святинею та стерегли її.
Одного разу відважний молодий воїн вирішив зібрати ці дивовижні ягоди, щоб принести їх своєму селу, де панувала хвороба і голод. Із силами боронився він проти лісових духів, але, нарешті, вдався зібрати калину.
Повернувшись додому, він подарував ягоди людям, і вони виявилися дивовижним ліком від хвороб та джерелом сили. Вдячність села була безмежною, і калина стала символом життя, здоров'я і благополуччя.
З того часу калина завжди вважалася священним деревом, а її ягоди – оберегом. Говорять, що кожна червона ягода калини носить у собі краплину магії та долі, і тому їх варто берегти та поважати.
Объяснение:
(складала не я, а штучний інтелект)
Ответ:
Объяснение:Колись у давнину, у глухому селі жили хлопець і дівчина. Любили одне одного змалку і тішилися життям. Та якось покликав їх до себе батько хлопця, і мовив:
– Сину, прийшла пора віддати належне, піти захисником рідного краю. Покозакуй, а повернешся – відсвяткуємо весілля!
Рано-ранесенько проводжали за село хлопця батько й дівчина. Благословив старий козак сина:
– Не осором наш рід! Хай Бог тебе хранить на добрі справи!
Дівчина простягла вишивану хустину:
– Їдь! Бережи рідну землю, а я збережу наше кохання!
Поїхав козак, тільки закурілось пилом понад шляхом.
Минув і рік, і два й три; від козака ні чутки, ні звістки. Четвертої весни, коли квітли сади і тьохкали соловейки на село з дикими згуками, вихором налетіла татарська орда. Мужньо боронилися люди, біля кожної хати кипів бій. Та один за одним падали захисники – занадто люті були напасники.
Біля хати, де жив батько козака, шаленіла січа. Мов розлютований лев боронив батько господу, бо в хаті переляканою горличкою заховалася синова наречена. Та ось з-поперед чужинців вискочив дужий вояка. Підняв батько шаблю, та й закляк:
– Ти, сину, привів чужинців до свого села? Зрадник?!
– А що б я мав, козакуючи? Злидні, рани, а чи й смерть… А тут…
З невимовною мукою мовив батько:
– Так згинь же, виродку! Хай і земля тебе не прийме – ніде щоб не мав ні спочинку, ні зупинку!…
Останні слова замерли на посинілих губах зітнутої голови, – бо молодий вояка виявився спритніший за батька… На це лихо вилинула з хати дівчина, мов зоря зійшла. Чужинці схвально загули – така врода! Дівчина пізнала коханого, не завваживши, що він у чужинському одязі. Кинулась до нього, залебеділа:
– Як добре, що ти тут! Таке лихо!…–і затнулась, побачила, все усвідомила, – Чому?! Невже ти, справді запроданець?!!
– Я поспішав до тебе! Ти будеш у мене в золоті, в шовках ходити, оксамитом огортатись, самоцвітами тішитись!
Та дівчина вже все зрозуміла:
– Проклинаю тебе, зраднику!
– Візьміть її, – крикнув вояк своїм зайдам.
– Жодна рука не торкнеться до мене! Я належу рідній землі і вона мене захистить, а тебе – проклинаю, зраднику…
Вояк розлютовано заніс шаблю над головою, та й закляк: замість дівчини виріс кущ з білими запашними китицями квітів, неначе віночки незаймано-чисті й гарні. Люто шмагонув-рубонув, та кущ тільки схитнувся і знову приріс до кореня – тільки замість білих квіток, ніби краплини крові, заяріли червоні кетяги ягід. А листя шелестіло:
– Проклинаю…проклинаю…
Кажуть, що і небо не витримало такого злочинства: налетіла буря, зчорніло небо, вдарила блискавка, – і замість зрадника покотило вітром перекотиполе. Збулося батьківське прокляття – без спочинку-зупинку прокотило по землі і вижбурнуло геть у море. Замість зайд-чужинців – розбіглися дикі пси, чи вовки.
А кущ, що стався з дівчини, назвали її ім’ям – Калина. Гіркі її ягоди, як доля дівоча. Але живлять вони тих, хто любить і шанує рідну землю.