Question

Заповни таблицю укажи риси вдачі які виявили двоє хлопців та запоріжці під час вибообування

Answer 1

У Старому Кодаку жив лоцман Карпо Летючий. Він змалку добре знав усі дніпровські пороги, за що Іван Музика – лоцманський отаман, його любив і довіряв, як самому собі. Коли багатий купець попросив Музику дати йому найкращого лоцмана, щоб провести байдак через пороги, це було доручено Карпові. У нагороду отаман пообіцяв віддати йому за дружину свою дочку – красуню Олесю.

Щасливо проминули три пороги. А коли наблизились до Ненаситця, десь узявся вітер, ухопив судно й зніс набік. Хвилі вхопили байдак і кинули на скелю.

Частина судна зачепилась на ній, люди тримались за мотузки. На допомогу їм поспішили інші човни. А Карпо з вигуком: «Пропала навіки моя честь! Що я скажу отаману, як залишусь живим? Втеряв я навіки мою Олесю! Нащо мені жити на світі!» скочив прямо в білу кипучу хвилю, полетів униз, мов в якусь безодню, і втратив пам'ять.

Коли він прийшов до тями, то побачив, що лежить неушкоджений на твердому, над ним висить водяна скляна стеля, крізь яку синіє небо з ясним сонцем, а навкруг– пишний сад, луки, прекрасні квіти, від яких не можна відвести очей.

До Летючого підійшли двоє чоловіків в одязі запорожців. Карпо здивувався – такі ці люди були високі, рівні, дужі! А запорожці теж із подивом запитали, чи всі люди в Україні стали такі мізерні та маленькі, як оце він. І розказали, що як зруйнували Січ, характерники зачарували її всю – з островом, з гетьманом, з козаками – і тепер вона тут.

Запорожці повели Карпа до свого товариства. Всі козаки були дужі, гарні, святково одягнені, а гетьман був кращий од усіх: високий, як Палій, гарний, як Мазепа, сміливий, як Богдан Хмельницький. Його лице блищало, як раннє сонце.

Він став розпитувати, чи пам’ятають в Україні гетьмана й козаків, чи розказують про них попи, ченці, вчені люди; як живеться людям на світі, і чи й досі терплять від ляхів, татар і москалів. Карпо відповів, що про запорожців вони чули від кобзарів. Про татар уже й не чути, а ляхи, жиди й москалі є. Зітхнув гетьман і сказав громаді, щоб ішли разом з ним до церкви помолитися за Україну. Підійшли до церкви.

Карпо побачив високий хрест з чистого золота, що сяяв, як сонце, і почув чудовий дівочий голос, що співав пісню. У ній була то велика, незмірна туга та горе, то надія, то радість і гаряче кохання. Карпові здалось, що той голос ллється або з калини, або з криниці. Зверху на кущі червоніли спілі ягоди, а середина куща була облита білим цвітом.

Один дід підійшов до криниці, набрав у пригорщі води, тричі бризнув на калину і вона обернулася гарною дівчиною, що як дві краплі води була схожа на Олесю. Але це була не вона, а Маруся Музиківна.

Сто років тому вона покохала гетьмана і вчинила великий гріх – припливла човником на запорозький острів. За це стала калиною, адже жодна дівоча нога не повинна була торкатись січової землі. Разом з запорозьким кошем6 Марусю-калину поглинув Дніпро, а її рід уже в п’ятому коліні зостався жити в Україні.

Гетьман сказав, що Маруся спокутувала свій гріх і тепер разом з Карпом може повернутися на землю, в Україну. Якщо там люди живуть добре, то хай залишається з ними, а як ні, «ти вернешся до нас, знов от-тут перед хрестом станеш калиною і розкажеш нам, і виспіваєш нам про горе України». Махнув гетьман рукою на одного діда-характерника, той став орлом і поніс їх обох понад страшними Дніпровими порогами.

Дивляться вони згори на землю, а там скрізь в'ються жовті гадюки. Орел пояснив, що то польські пани, які розплодилися в Україні, а далі побачили великі клубки черв’яків – то шинкарі, що висисають з України останній сік. Між тим гаддям плазують сірі комашки московського війська, що муштрується.

Карпо з Марусею дивуються: «Де ж ділися наші люде на Україні? Чи їх татари полонили, чи їх турки вирізали?» Орел відповів: «Ні, вони зачаровані, так само як і наша Січ… люде разом так і поснули та й будуть спати, поки знов не повіє теплий вітер з теплого краю, поки він не принесе з хмарами цілющої та живущої води і покропить тією водою землю й людей.

Орел почав спускатися проти того острова, де колись була Січ. А там козацькі могили заросли бур'яном, німецькі колоністи насадили картоплі та випасають череди.

Пішли парубок з дівчиною до її рідного села Чаплі. По дорозі бачать, що довкілля не змінилося, все таке ж пишне та гарне, як і 100 років тому. Тільки людям живеться погано – змушені працювати на панів, ляхів та жидів, бо вони і землю, і волю у них відняли.

У селі Чаплі знайшлась хата, де колись жила Маруся. Вона пам’ятала її гарно вбраною, а тепер побачила самі злидні. Походила Маруся по садочку, заплакала і знову стала калиною. У той же час запорожці побачили, що коло хреста знову зазеленів кущ калини, зачервоніли ягоди, забіліли квіти. А під калиною знов заблищала криничка, і заспівав пісню чудовий дівочий голос, тільки та пісня була ще жалібніша, ще смутніша… заплакали запорожці, як малі діти. Ті сльози закапали на жовтий пісок, і вкрили його, і змішались з Дніпровою водою.