Ответы
Відповідь:Відомі кобзарі України зробили великий внесок в розвиток народних пісень, дум, переспівів тощо. Тому сьогодні дізнаємося хто ж вони – видатні українські кобзарі.
Кобзар — український народний співець і музикант. Кобзарі були творцями історичних пісень, дум, релігійних піснеспівів, а також казок та переказів та передавали їх з покоління в покоління.
ВІДОМІ УКРАЇНСКІ КОБЗАРІ
1. Остап Вересай
Остап Микитович Вересай (1803-1890) — кобзар, виконавець народних дум, історичних, побутових, жартівливих та сатиричних пісень. Був блискучим імпровізатором. Його творча спадщина невелика, всього 6 дум: «Як три брати з Азова втікали», «Отчим», «Невольницька», «Про бурю на Чорному морі», «Про вдову і трьох синів», «Дума про Хведора Безрідного»; декілька сатиричних та гумористичних пісень та пісень релігійного змісту, зокрема дуже популярна в той час пісня «Про правду й неправду». Іван Франко говорив, що ця пісня в тогочасному житті набувала великого соціального звучання та значення, і саме за неї Остапу Вересаю доводилося не раз зазнавати переслідувань від жандармів. Остап Вересай майстерно використовував піднесення і спади голосу, ефектні повторення смислово-навантажених рядків, завдяки чому слова пісні і музика асоціювалися з тогочасною реальністю життя українського народу.
2. Михайло Кравченко
Михайло Степанович Кравченко (1858-1917) – відомий український кобзар.
До репертуару М. Кравченка входили: думи — «Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі», «Бідна вдова і три сини», два невольницькі плачі; сатиричні пісні — «Дворянка», «Чечітка», «Сусідка» та інші, а також пісні різноманітного змісту.
М. Кравченко був свідком повстання селян у його рідному селі у 1905 році. Жорстока розправа над селянами залишила глибокий слід у серці кобзаря і він склав дві думи: «Чорна неділя в Сорочинцях» та «Про Сорочинські події 1905 року»
3 Степан Пасюга
Степан Артемович Пасюга(1862-1933) – кобзар. Утратив зір у юнацькому віці.
Пасюга особливого прагнення до концертних виступів не виявляв, але українська інтелігенція радо запрошувала кобзаря виступати на сцені. Знав багато дум і старин, але «на люди» (для інтелігенції) співав лише чотири — “Плач невольників”, “Три брати Озовські”, “Удова і три сина”, “Конівченко”.
Творча спадщина: «Пісня про смерть козака», «Дума про удову», «Дума про Марусю Богуславку».
ЛІРНИЦТВО, ліра, лірники, лірницька мова, лірництво як явище української духовної культури. Ліра – нар. струнно-клавішево-смичковий інструмент. Одним з найбільш поширених його різновидів на укр. землях, починаючи з 15–16 ст., була т. зв. колісна ліра (ін. назви – рила, рела). Вона має резонатор (коробку) із прикріпленими над ним клавіатурним рядом та 2–4 струнами (одна з них іменується співанкою, інші – бурдонними), а також із приєднаним до нього з правого боку коліщатком з ручкою (корбою). На співанці, перебираючи клавіші, грають мелодію, на бурдонних струнах, обертаючи коліщатко, отримують постійне звучання певної якості – звучать у квінту і октаву (муз. характеристики звуку).
Лірники – співці, які супроводжують свій спів власною грою на лірі. У минулі часи такими співцями ставали переважно вихідці з народу. Поряд з кобзарями (бандуристами) вони були, по суті, професійними виконавцями нар. фольклору. Зовн. відмінність між Л. і кобзарями полягала в тому, що останні грали не на лірі, а на бандурі чи кобзі й співали в основному думи та історичні українські пісні. Лірники здебільшого співали реліг. та релігійно-моралістичні пісні, почасти – жартівливо-сатиричні, рідше – історичні. Як і кобзарі, лірники організовувалися в братства, мали свої звичаї, неписані закони й особливу мову (лірницька мова). Для вступу в таке братство бажаючий повинен був іти в науку до старого лірника, в якого впродовж, як правило, 3-х років і 3-х місяців навчався молитов, гри на лірі, співу лірницьких пісень та лірницької мови. Лірниками ставали здебільшого сліпі музично обдаровані люди, які грою на лірі мали змогу заробити собі на прожиток. Супроводжував лірника зрячий поводир. Закінчивши навчання, учень у присутності "дідів" – старих лірників – здавав іспит і в разі успішного екзаменування отримував у ході особливої церемонії ліру й відтоді вважався повноправним лірником. У 19 ст. існували лірницькі школи, в яких час від часу було до 30 учнів, а навчання тривало до 6 років, при цьому практикувалися заняття, на яких старші учні вчили молодших. Такі школи діяли, зокрема, в селах Сатапові та Колесах на Поділлі, Михнівці на Київщині. У Зх. Україні в цей час було більше 20 лірницьких шкіл.
Пояснення: