Срочно!!! Нужно написать пересказ,напишите пожалуйста с абзацами!!
Даю 50 баллов!
Не тот ответ - жалоба.
Ми часто говоримо про дружбу, любов до
ближнього. Добре знаємо, які вимоги поставити до того, кого з обережністю збираємося зарахувати до числа своїх друзів і знайомих, не від того, щоб і випробування їм влаштувати на чистоту сумління. Знаємо, говоримо, розмірковуємо, сперечаємось. А наші взаємини й далі продовжують залишатися холодними та безпомічними. «Ти - мені, я - тобі», - чи не цим самоприниженням пропахли вони сьогодні? І от на часі ще одна недуга дружніх взаємин: «Мені ніколи!» «3 усіх утрат утрата часу найтяжча», - писав видатний Сковорода.
Як же тоді бути дружбі, співчутливості, милосердю? Невже час, затрачений на них, вважати згайнованим? А може, він і є саме тим невтраченим, золотим часом,
відведеним нам на землі? Мати потребує нашої уваги, телефонує товариш, у сусіда елементарне прохання - а нам усе ніколи: у нас підготовка до уроків, інтернет-спілкування, заняття у фітнес-клубі. Після численних відмов раптом схаменулись, озирнулись - довкола порожньо, нікому й слова мовити. «Що ж це виходить, задумуємося тоді, - живемо, щоб навчатися, чи навчаємося, щоб жити?»
Свідомо обираємо життя повноцінне, а не самітницьке, позбавлене втіхи живого спілкування, взаємодопомоги, душевного тепла. Жахаємося самої думки про самоізоляцію. Це ж те саме, що перестати жити взагалі! Дехто виправдовується заклопотаністю, усуваючись від світу і його проблем. А вони часто виявляються не чимось іншим, як товстошкірою байдужістю. Задумаймось, чи не вульгарно звинувачувати роботу, навчання в недосконалостях душі? І що важить більше: відданість справам чи підтримка людини в безвиході? Від нагромадження справ ми, звичайно ж, залишимося живі, але для інших - гинемо.
Згодом починаємо розуміти, що втрачені й для себе. Та буває пізно. Ось він, духовний портрет заклопотаної людини. Точніше, заклопотаної собою людини, яка втратила здатність допомагати й розраджувати, перетворила співчуття на формальність, потопила турботу про інших у пустослівʼї. Сумно й боляче, якщо це портрет більшості моїх сучасників. Тож знаходьмо час! Ми живемо на відстані кроку від ближнього, і від нас залежить, поєднає чи розділить нас цей крок. Знаходьмо час! Прикро, якщо його нема. Боляче й несправедливо, якщо нема. Знаходьмо щоденно, а не тільки у вихідні. У календарі дружби і взаємодопомоги всі дні помічені. Не забуваймо: стукають у двері вашої душі за розрадою так, як стукали колись у потребі хліба і вогню. Знаходьмо час, бо для когось він може бути рятівним, єдиним виходом, майбутнім. Оскільки самотність усе частіше нагадує нам небуття, а відмова в підтримці гіркою самокритикою лягає на душу, візьмемо в життя як заповідь: знаходьмо час для
ближнього!
Ответы
Ответ:
Автор роздумує про те, як ми ставимося до наших друзів і близьких. Ми знаємо, що таке дружба, які якості ми шукаємо в людях, з ким хочемо ділитися своїм життям. Ми говоримо про це, але часто не діємо відповідно. Наші відносини залишаються холодними і безсиліми. Ми живемо за принципом “ти мені - я тобі”, або “мені ніколи”. Ми не маємо часу на те, щоб піклуватися про тих, хто потребує нашої уваги, підтримки, співчуття. Ми зайняті своїми справами, інтересами, розвагами. Ми забуваємо, що життя - це не тільки навчання або робота, а й спілкування, допомога, тепло. Ми втрачаємо зв’язок з іншими людьми, а потім відчуваємо самотність і пустоту. Ми розуміємо, що ми не тільки живемо для себе, а й для інших, але може бути вже пізно. Автор закликає нас знаходити час для ближнього, бо це може бути вирішальним для його долі, а також для нашого майбутнього. Автор наголошує, що дружба і взаємодопомога - це не тільки вихідні, а й щоденні справи. Автор просить нас не забувати, що люди потребують нашої розради, як колись потребували хліба і вогню. Автор хоче, щоб ми жили не в самоізоляції, а в гармонії з іншими.