Ответы
Ответ:
Сторіччя від дня народження Богдана-Ігоря Антонича — вимріяне свято нашої культури, до якого творча громадськість готувалася давно. Нарешті маємо найповніше на сьогодні зібрання творів поета; з’явилися друком переклади його творів — зокрема, македонською, чеською, білоруською мовами. Поповнюється образотворча і музична антоничіана, завершуються відновлювально-реставраційні роботи садиби родини Антоничів у селі Бортятині Мостиського району на Львівщині. Автори численних статей переконливо говорять про європейський та світовий виміри творчості українського генія.
У зв’язку з цим видається важливим підсилити висвітлення зовні помітних, але не завжди глибоко досліджених точок дотику творчості Антонича з творчістю його сучасників1. Адже по-своєму «пересікалися» Антонич із Маланюком, Кравцівим, Ольжичем, а Гординський — із Антоничем! А що ми знаємо про стосунки Антоничевої музи з творчістю українських поетів «по той бік Збруча»? Хіба те, що він ретельно навчався в них сучасної літературної мови, уважно стежив за перипетіями їхнього підневільного буття. Приміром, готував відомості про авторів «Антології української поезії» в перекладах польською. Або таке. У ж. «Дажбог» (ч. 7 за 1934 р.) передруковано «Відозву першого всеукраїнського з’їзду радянських письменників». Як зазначає Антонич, «...передаємо її нашим читачам як історичний документ, як яскравий приклад урядової світської ментальности, як найкраще свідоцтво про літературні відносини в совітській Україні». Наприкінці публікації Антонич переказує інформацію київських «Вістей» про те, що «відчитав її на останньому засіданні... Микола Бажан», а участь в обговоренні взяли Павло Тичина і Максим Рильський. «Найприкріше в усьому, — зауважує Антонич, — що в справу цієї відозви замішані прізвища Бажана, Тичини та Рильського...» Ця заввага містить і пошану, і гіркоту.
Друга згадка про Тичину міститься в його статті «Сто червінців божевілля» (1935 р.): «Партія веде Тичину й Рильського, але не раз і навпаки: поет хоче вести партію»... Що стоїть за словами «хоче вести»? Біль за становище «партійного піїти», «сурмоголосого кольпортера»? А, може, й співчуття до трагічної місії автора «Сонячних кларнетів»?
До слова сказати, Тичина в Галичині був «своїм» ще з часу публікацій у «Літературно-науковому віснику», редагованому Михайлом Грушевським. У 1922 р. у Львові виходить його «збірка збірок» «Золотий гомін», яка справила приголомшуюче враження на читачів.1923 р. другим виданням публікується у Львові збірка «В космічному оркестрі». У 30-х рр. поетична творчість Тичини активно рецензується і пропагується не лише українськими, а й польськими письменниками. Саме на середину тридцятих припадає поетичний злет Антонича.
Не диво, що у свідомості галичан обидва поети — Тичина та Антонич — перебувають близько від себе, принаймні їхні творчі орбіти дотикаються або й збігаються. Цікаво, що в книжці «Роки сподівань і втрат» літературознавець Юрій Луцький зізнається: «Чомусь я ще далі надаю перевагу Антоничеві, Тичині і Рильському. Може, тому, що вони писали тоді, коли я був молодим». І далі: «І може, будемо читати Антонича і Тичину. Це все! А там виросте щось нове — непередбачене ніким»... І ще одне зізнання: «У поезії я повертаюся до Тичини і Антонича, а в малярстві — до Новаківського. Що це має означати?» Ця рясна цитація якнайкраще підтверджує значимість поетів, здавалося б, несумісних і не поєднуваних. Однак лектура покоління Луцького формувалася не лише юнацькою сентиментальністю і витонченими смаками. Антонич і Тичина утвердилися в його уяві як певна усталена формула (наприклад, «Шевченко — Франко»).
Объяснение: