Ответы
Ответ:
Михайло БУРЯК
(1965 р. н.)
Народився Михайло Буряк З липня 1965 року далеко від України – аж у селі Совєтка Неклинівського району Ростовської області в сім'ї селян-колгоспників. Але рідна земля так кликала його тата, так стукала в серце Мишка, що сім'я все покинула і переїхала в рідні краї. Із 1979 року оселилася в Комишувасі Оріхівського району. Михайло у батьків один із шести дітей. І, звісно, велося їм нелегко. Тому, щоб хоч трохи полегшити матеріальний стан сім'ї, після восьмирічки вступив до Гуляйпільського профтехучилища. Там почав писати вірші. Училище успішно закінчив у 1983 році. Здобув професію теслі. І це не раз виручало його в житті. Бо, на жаль, віршами на хліб не заробиш…... Вчителі якось занесли мені Михайлів школярський зошит із віршами, бо я на той час очолював районне літоб'єднання. Я викликав Михайла до редакції. Відбулося в нас кілька нещадних з мого боку розмов. І тепер бачу: не марних. Бо Михайло Буряк має ті якості, які, сподіваюсь, ще не раз виручать і піднесуть його. Він уміє об'єктивно оцінювати зроблене і ставити найвищі завдання.
Перше випробування прийшло до Михайла більше десяти років тому. Пригадую, зустрів я його в Запоріжжі пригаслим і розгубленим: на обох його очах відслоїлась сітчатка. Приварювали лазером. Невдало. Одне око спалили зовсім, інше – понівечили. Хлопцю тільки виповнилося двадцять, а він уже не просто інвалід... Чорна безодня зазирнула в його душу. Це не зітреш нічим. Ми їхали автобусом. Я – на Гуляйполе, він – до Комишувахи. За той короткий час спільної дороги я старався розповісти не про далекого Корчагіна, а про Івана Доценка, інших людей із важкою долею, яких довелося зустріти у своєму житті і які не здалися. Михайло слухав зосереджено, без розпачу і бравад. Він вийшов у Комишувасі, а я до самого Гуляйполя подумки говорив, говорив із ним. Хоч розумів, що всі мої поради і втішання – тільки слова. Бо вийде Михайло в Комишувасі, зустріне на вулиці красуню. І чи стане у нього сили не опустити голови? Ще тоді Михайло писав:
Як всі, гуляю, співаю в хорі,
Та думка знову штовхає в піт:
Очам, що глибші за Чорне море,
Невже у щасті відмовить світ?
Не вмію бити себе у груди.
Та і навіщо? Шкода часу!
...Не забувайте про мене, люди,
Я, може, й ваші хрести несу...
Вірші поета завжди треба сприймати в контексті його долі. Ловлю себе на тому, що якби я не знав Михайла, то цей вірш міг би сприйняти, як позерський.
Відтоді Михайло іноді присилав мені вірші для районної "Калинової сопілки", ділився новинами. Але я ніколи вже не бачив його в розпачі, тим паче – щоб він скарживсь. Він таки знайшов у собі сили не опустити голови. І його покохала красуня, котра народила йому доньку і сина. А Михайло попри те, що став головним добувачем добробуту в сім'ї, не покинув писати вірші. Причому, з року в рік вони ставали все більш професійнішими. Три роки тому Михайлів доробок вперше було високо ним поціновано. Його було нагороджено премією обласної адміністрації. І це закономірно. Погляньмо:
...Ковтнувши в дитинстві екстракту свободи,
П'янію від нього ще, мабуть, і нині,
Бо хочу пізнати усі я народи,
Бо хочу побути у кожній людині.
Не можу тобі я належать окремо.
Я – Всесвіту частка, що даль розтинає.
Для мене життя – це космічна поема,
В якій ні кінця, ні початку немає.
Поема безслівна, зізнатися мушу.
Один в ній герой. Він без щастя і долі.
Я – вітер, що наскрізь пронизує душу,
А потім безслідно зникає у полі...
От уже справді планетарне, космічне світовідчуття! Той, хто так відчуває, здатен відкривати не тільки нам свою, а й наші душі.
Ще більше утверджуєшся в неложності його шляху, коли бачиш, що свою власну трагедію поет підпорядковує великому пізнанню світу, щоб ми змогли поцінувати безцінне. Причому, робить це без чорних фарб, милосердно являє, так би мовити, трагедію навиворіт.
Світлана АНIЩЕНКО
(1978 р. н.)
Досі, як я спостерігаю за Світланою Аніщенко, все у неї іде, як і має іти при становленні справжнього митця. Може, беру на себе забагато, але мені здається, що Світлана із досить міцного матеріалу, і Доля може дозволити собі поекспериментувати, випробувати її і великою нерозділеною любов’ю, і рідкісним щастям. Власне, все це людям дає не лише Доля, а і їхні посередні чи унікально загострені, гармонійні гінці – почуття. У Світлани вони пронизливо-розчахнуті, красиві. При всьому тому, що вона вже пізнала і ненависть до світу, і депресійні збайдужіння, і всепрощення, і навіть прощення самої себе, гадаю, вона дуже щаслива людина. Ті перші Дантові кола, які їй вдалося пройти, ті перші зневіри не потьмарили для неї світ, а тільки допомогли здобути в душу те велике милосердя, яке всім нам хочеться бачити в жінці, в матері народу.