Ответы
Ответ:
Десятилітній хлопчик щонеділі приходив на аукціон дітей, там обирали дітей для всиновлення. Серед публіки могли бути справжні батьки, що нарешті повернулися з війни, або подружжя, які бажали когось усиновити.
Щонеділі хлопчик приходив на той поміст з надією, що його впізнають і заберуть, а якщо не впізнають, то хоча б просто виберуть.
Він шукав в очах усіх прихожих знайомі обличчя та чекав на заповітні слова на кшталт: «Синку!» або «Ось він! Я хочу цього! Я його всиновлюю!».
Найбільше хлопчик переживав, що його не оберуть через його взуття, бо воно було настільки діряве, і тримались купи тільки через багнюку, яка була на ньому. І якщо черевики почистити, то існувала імовірність, що вони зовсім зникнуть. Але його гріла думка про те, що лише через взуття його не можуть не обрати. Бо він старанно мився причісувався і був дуже гарним хлопчиком.
Щоразу коли він чув фразу “— Можеш іти в їдальню, мій Жозефе.” Всі його надії на те що його оберуть танули.
Отець Понс Підбадьорював Джозефа і казав:
“- Сподіваюся, що твої справжні батьки зуміли уникнути небезпеки і невдовзі з’являться тут.”
Війна закінчилася декілька тижнів тому і всі сховані діти, мали пізнати реальність і дізнатися, чи й надалі мають родину, чи залишилися на світі зовсім самі…