2. Д.Донцов у праці «Заповіт Шевченка», характеризуючи геніальну постать Гараса,
починає свій твір такими словами: «Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а
кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово! Ніколи бо
не був він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки поглухлих,
стільки сліпих…»
Завдання: напишіть новелу, у якій кульмінаційним моментом стане осмислення
персонажами твору рядків «Заповіту» Т. Шевченка, що й приведе до несподіваної
розв’язки. Події новели розгортаються в сучасній Україні.
Дайте творчій роботі заголовок.
Дотримуйтесь лаконічності. Використайте діалог.
nell K
Ускладнiть репліки персонажів риторичними фігурами (звертаннями, питаннями
менше 2-3). Уведіть у текст по 2-3 приклади оксиморону (оксюморону) і метонімії.
Підкресліть у творі риторичні фігури, оксиморон і метонімію прямою лінією.
Стиль творчої роботи - художній.
Обсяг - до 3 сторінок.
Ответы
Объяснение:
Поява нової сутінкової зорі
У літній вечір дзвони розносяться над містом, як тонкі нотки музики. Вулицями спішить людська сотня, кроки лунають у ритмі передчуття якогось важливого. Серед толоки піднімається голос молодого хлопця:
- Панове й пані, ми несемо вам велетенське послання! Розкричте усьому світові: Прийшов час, щоб дати зрозуміти, що Слово Великого Шевченка вічне і сяюче, бо сама Україна виспівала його мовою душі!
Здивовані погляди пасажирів перестали скривати свої сутінкові обличчя, і вони стали уважно слухати молодого проповідника.
- А як ви піймали це слово? Чи вгадуєте назву послаб за Шевченком?
- Заповіт! - лунали від усіх боків відповіді, стихайливі і наповнені сподіванням.
І ось вони зупинились біля парку, де недавно встановили сучасний пам'ятник Тарасові Шевченку. Всі люди одночасно витягли руки вперед, а руменія їхньої душі засяяла щирими почуттями. З розгубленістю шукали, куди прикласти свої руки, щоб передати присутнім свої бажання, мрії та сподівання, сплелися в повітрі образи, що набували життя. Замисливість перетворилась в напруженість.
- Чи піднімав Тарас обтяжену браму? - питає зустрівшийся краянин пана дрібного письменника, поглядаючи на відчинені брами, що вели до золотого серця міста.
- Позолотили браму, - відповідає на питання.
- Адже з тексту випливає, що Шевченко зняв з обтяженої брами… Якби ви збудите Шевченка, він, напевно, сказав би, що і обтяжених брам нема у Києві!
- Навіщо ж, душе, обтяжена брама? - перебиває голос сумніву, виходячи з-за середини толоки.
Невідомий співак припинив виконання народного дзвону, спорожнилися дороги і з кожного куточка побігли люди, щоб зберегти ці самі слова в новий поширений натовп. Знову чути голос в парку:
- Чи зразу ж летить думиз-пантомиму сяло всередину душі? Чи у сиву долю, що пам'ятно застигла, є місце для сяючих надій, якщо самі не струмують іскори вогню?
- А робити з неба море, з уяви глуби, а з дум могут, не можна? - лунав запитаннями голос.
- А як розграблюєш ти, - забринив, - і чого думи платною стають, а зломлене листя вітер віднесе?
- Вихование чим почнете, тим і кончите, - задумливо моргає, - піраміду з абеткою назве піднебінним горбом, або в полі поганятиме за розумом і проситиме розбудити Шевченка!
- Перейде в Олесі у розуміння, або зломлений і плакатиме, не здатний ворожу повити й поправляти свої юдолі.
- І знову голос мовчить, бо напевно така біда знаходиться в дуже багатьох… Ось і Заповіт Шевченка справджується: «Никнуть там і мої враги!» -
- Взагалі можна, що забракне… - шепоче втомлений старий журналіст.
З кожним словом, з кожним виглядом, з кожним знаком Рожденія, Оберегають у поминах. Що менше у штиках правди, Тим більше в душах Дім на загадки вдвічі ближче! Дощі навіть сльозами хичуть, Ріки мої, упродовжують. І де це моє життя поперло Здати простір, закінчити форму, Що в ній меценатів в ритмі мрій Заповіт оновлює, виправдує. І відчуваємо ми знову: Вона, співаючи, росте у зимі! Недовіра оброблена думкою, Що тоді в хвильку знак родини! - мовчить втіха, - Що це таке моє життя, чи
навпаки: у кожній людині є моє життя? Може й так, душе моя: кожний ковток, кожна клятва, кожне промовляння тихшо нам, ніж зазвучало крила монологом, що продоложує, бо сама життєва згода лиш на щосязнає; це тяжелі Й рухливі голоси на висоті, Окропленим мозаїкою цінною, витриманих поколінь.
- Це поетична комедія, - проголосив один з них.
- Це струменіння, що здатне підняти людський дух!
Збір багрянцю, громіздка сльоза, мати, Умилість, байстрюкалія;
Өле личить на батька, розповість Заповіт, впустить в дім Великого Т. Шевченка.
- Ура! Полочіть його серед поділу!