Ответы
Була складовою «коренізації», проголошеної XII з'їздом РКП(б) 1923 р. офіційним політичним курсом після утворення унітарного СРСР і фактичної ліквідації міжнародної правосуб'єктності національних республік[1][2][3]
Радянська «українізація» істотно відрізнялася як від попередньої українізаційної політики та практики Української Центральної Ради, Української Держави і Директорії[4], так і від українізаційних заходів, до яких вдавалися національно-демократичні сили періоду існування царської Росії[1].
За доби царату боротьба за українську національну справу велася переважно в культурній сфері: за школу з українською мовою навчання, україномовний друк тощо. Українські національні уряди вживали термін «українізація» для позначення процесів «дерусифікації», повернення народу до рідної мови та культури, власних історичних традицій і, головне, до власної державності[1].
Радянська політика «українізації» була для більшовицького керівництва одним із засобів зміцнення влади, а не метою діяльності. Вона не передбачала розвиток української культури на засадах загальнолюдських цінностей, створення суверенної української держави. Імперська за змістом держава не була рушійною силою в українському національному піднесенні 1920-х років[1].
Особливо активними у запровадженні «українізації» були Микола Скрипник[5] і Олександр Шумський[6].