Ответы
Стислий переказ
Транссибірською магістраллю летів дракон – то мчав «ешелон смерті» ОГПУ-НКВС, що віз на Далекий Схід арештантів на каторжні роботи. Сибіру та Далекого Сходу. Попереду вогненноока голова – надпотужний паровоз «Й. С.» (Йосиф Сталін), а позаду – такий же «Ф. Д.» (Фелікс Дзержинський). Між ними шістдесят вагонів вщент забитих виснаженими людьми. Іноді цей спецешелон зупинявся, і тоді охоронці бігали по дахах вагонних коробок, перевіряючи, чи нема в них проломів, через які арештанти можуть втекти. А начальник етапу біжить до тридцять другого вагону, щоб особисто впевнитися, що політв'язень Григорій Многогрішний на місці.
Через 15 діб потяг дістався останньої станції «і став витрушувати з себе вантаж» – «тисячі обірваних, брудних, зарослих, як пращури, і худих, як скелети, людей!». Григорія серед них не було – він перерізав ножем дошки над буфером і «стрибнув у певну смерть, але не здався. 99 шансів проти одного було за те, що від нього залишаться самі шматки, але стрибнув». Арештанти, у яких допитувалися, хто допомагав Григорію, стояли мовчки. В пам'ять закарбувалися горді слова Григорія: «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи!» Ніхто не зрадив товариша.
Натомість народилася «легенда про нікому не відомого, гордого нащадка першого каторжанина Сибіру, про правнука гетьмана Дем'яна Многогрішного». А по всій Транссибірській магістралі і прикордонних заставах полетіла «телеграма-блискавка про втечу і розшук страшного державного злочинця, з підкресленням важливих прикмет: «Юнак – 25 літ, русявий, атлет, авіатор тчк... Суджений на 25 років тчк... На ймення – Григорій Многогрішнийлопатами та тачками, по коліна у болоті мученики БАМЛАГу (табору Байкало-Амурської магістралі ) прокладали нові колії. Вражені пасажири почали кидати їм все, що було під рукою: цигарки, плитки шоколаду, навіть подушки… Проте нові враження скоро стерли у них з пам’яті цю жахливу картину. А перед очима майора вкотре постало обличчя незламного духом Многогрішного і пролунали слова його обіцянки – поки буде живий, переслідуватиме майора своїм образом навіть уві сні, разом з тими, кого той теж замордував. Тож майор з того часу не знав спокою, а тут ще прийшла звістка, що Григорій утік.
Втікач вже кілька діб йде тайгою, плануючи вийти «геть за межі цієї «батьківщини», геть в Маньчжурію, Японію, Аляску, в Китай». За великою утомою прийшов голод, сили танули. Горіхи зі схованки бурундука трохи підкріпили його, а коли знайшов біля струмка, з якого пив воду, заржавілий мисливський ніж, дуже зрадів, почистив і нагострив його об камінь. Це вже була зброя! Знову йшов тайгою, знову знесилів, ліг на землю. Раптом почув постріл і дитячий чи дівочій крик. Кинувся туди і побачив людину у мисливському вбранні, що тулилася в расщелину серед каміння, рятуючись від лап розлюченої ведмедиці. Ще мить, і Григорій з усієї сили, яка невідомо звідки у нього взялася, глибоко встромив ніж у пащу звіра. Медведиця повалилася мертва, а сам сміливець знепритомнів.
Юнак прийшов до тями у світлиці, схожій на ту, що була в його домівці, побачив гарну молоду дівчину, яку звали, як і його сестру, Наталкою, та її матір – жінку років п'ятдесяти з «теплим, добрим голосом», як у його матері. Згодом у кімнату зайшли батько родини Сірків та Гриць – «високий, як батько, дебелий красень». Григорій дізнався, що він врятував саме Наталку, родина Сірків – давні переселенці з України, займаються полюванням на оленів та інших звірів, що водяться в тайзі, ловлять тигрів живцем, розводять бджіл… тим і живуть. А до найближчого поселення, переважну більшість мешканців якого складають такі ж, як і вони переселенці з України, приблизно 50 кілометрів.
Коли Григорій зовсім одужав, Сірки почали брати його на свої полювання та лови. Ставились до нього, як до рідного, не дошкуляли розпитуваннями, чому він опинився в тайзі. Про дещо здогадувалися самі, бо Григорій, поки лежав непритомний, марив. Юнак закохався в Наталку, але не признавався в цьому навіть собі, розумів, що його можуть знайти, і тоді його любов до дівчини може обернутися для неї бідою.