4. Наведіть аргументи на підтвердження або заперечення думки: «У ходi вiйни в обох iмперiях
активізувався український національний рух
Ответы
Ответ:Визначення терміну
У класичному розумінні термін «колабораціонізм» означає співпрацю громадянина держави з її ворогами на шкоду державі. Уперше використав його генерал Анрі Петен, який очолював так званий режим Віші та закликав французів до співпраці з нацистською Німеччиною («J'entre aujourd'hui dans la voie de la collaboration…», 30.10.1940). Термін швидко увійшов і до інших мов та активно використовувався радянською пропагандою із виразно негативним забарвленням.
При характеристиці даного явища у середовищі українства враховується кілька факторів, що робить його відмінним від західноєвропейського та змінює його трактовку по суті від прийнятого радянською історіографією. Слід зазначити, що співпраця різного рівня з нацистською Німеччиною мала місце майже у всіх окупованих нацистами країнах Європи: від Франції, до Югославії і до СРСР тощо.
У країнах, де існував «колабораціонізм», паралельно існували потужні рухи опору, які зіграли провідну роль у перемозі над нацизмом. Проте радянська історіографія, як правило, замовчувала будь-яку інформацію про національні військові формування або «східні легіони», укомплектовані німцями з-поміж представників народів СРСР. І тільки із руйнацією радянської системи та установленням в Україні демократичних свобод стало можливим уголос говорити про трагічні й невідомі сторінки нашої історії без побоювання та неприємних наслідків.
Говорячи про «зрадництво», радянська влада не робила навіть віддалених спроб розкрити або прокоментувати природні причини цього явища. Більше того, в радянських підручниках і книгах з'явився дивний для звичного слуху словесний термін — «народ-зрадник», що характеризує поняття народу як якогось однорідного суб'єкта. Така форма суперечить ленінсько-сталінському визначенню народу — як різноманітного співтовариства людей. Вся безглуздість подібних несумісних ідеологічних дефініцій наочно виявилося на прикладі організованого радянською владою виселення народів. Коли, згідно зі стандартним формулюванням — «вороги народу», із своєї історичної батьківщини виселялися у Сибір цілі «народи-зрадники». Під цю категорію в різні часи потрапили: слов'яни — західні українці; мешканці Балтійського регіону — естонці, латиші, литовці; кримчани — татари, греки, болгари, вірмени; кавказці — чеченці, інгуші, турки-месхетинці та багато інших народів. Така була сутність радянського тоталітарного режиму і сталінської національної політики. Традиційна ворожість до окремих народів, визначених радянською владою, як «народи-зрадники», збереглася і дотепер у свідомості багатьох людей радянського покоління. Спростувати офіційну радянську пропаганду або спробувати дати об'єктивну історичну оцінку мало хто наважувався. Лише одиниці зважувалися на таке протистояння з офіційною радянською ідеологією і мали надалі незавидну долю.
Загальний погляд на колабораціонізм
Згідно з загальним національним правом, діяльність колаборантів визнавалась як зрада громадян інтересам своєї держави. Залежно від ступеню шкоди, що була завдана державі їхньою діяльністю, передбачалася кримінальна відповідальність — довгострокове ув'язнення чи смертна кара.
Наприклад, до смертної кари були засуджені поруч з керівниками нацистської Німеччини й лідери колабораціонізму: Петен і Лаваль у Франції, Квіслінг — в Норвегії, Муссерт — в Голландії, Тісо — в Словаччині. Самогубством покінчив життя сербський коллаборант Мілан Недіч, коли він був вже під слідством. Масові процеси в багатьох країнах Західної Європи засудили більш ста тисяч людей за цим морально тяжким обвинуваченням (див. Pursuit of Nazi collaborators[en]).
На відміну від загального трактування поняття колабораціонізму, комуністичні режими Східної Європи були схильні розглядати також військовими чи кримінальними злочинцями людей, які:
пасивно виконували свої громадські обов'язки без скоєння злочинів (але громадянський лад повинен забезпечити агресор згідно з міжнародною Гаазькою конвенцією 1907 року);
були до цього примушені (але це порушення своїх обов'язків агресором, а не окупованим населенням);
були військовополоненими (також не є злочином; офіційний статус та захист надано Женевською конвенцією 1929 року);
вели національно-визвольну боротьбу проти колоніального режиму чи боролись як партизани проти окупантів (не є злочином; за Женевської конвенції 1949 року) вони були визнані комбатантами, та на них поширені права військовополонених);
були громадянами інших держав;
перейшли на бік ворога у штучно створених цією державою умовах, які становлять загрозу для життя людини чи навіть існування національної, етнічної чи релігійної групи (наприклад, депортація, репресії, голодомори, геноцид та ін.).